Тоді я попередив його, що в моїй кишені теж лежить пістоль, і, коли він не піде зараз через пагорб прямо на південь, я розтрощу йому голову.

Він одразу став дуже чемний і деякий час намагався улестити мене, але, побачивши, що його зусилля марні, вилаявся ще раз по-гельському й пішов геть. Я стояв і дивився, як він, постукуючи ціпком, широко ступає через болото й верес і, обминувши пагорб, зникає в найближчій западині. Потім я попрямував дорогою далі до Торосея, вирішивши, що багато краще йти самому, аніж із таким ученим мужем. То був нещасливий для мене день; двоє чоловіків, від яких я щойно відкараскався, виявились найгіршими з усіх, кого мені доводилося зустрічати на Верховині.

В Торосеї на березі Мульської затоки стояв чолом до Морвену заїзд, хазяїн якого походив з роду Маклінів, очевидно, дуже знатного, бо власник заїзду на Верховині вважається ще шляхетнішим, ніж у нас, можливо, через те, що з цим пов'язане уявлення про гостинність, а може, тому, що це діло не обтяжливе й хмільне.

Власник заїзду вільно говорив по-англійському, а дізнавшись, що я вивчав іноземні мови, проекзаменував мене спочатку з французької мови, яку знав набагато краще від мене, а потім з латини, в якій ми виявились майже рівними. Після цього приємного змагання між нами одразу встановилися дружні взаємини. Я сидів і пив з ним пунш (власне, сидів і дивився, як він п'є), поки хазяїн сп'янів так, що почав плакати, поклавши мені голову на плече.

Наче випадково я спробував показати йому Аланового ґудзика, але зрозумів, що хазяїн не тільки ніколи не бачив його, а й не чув про нього. Насправді він ставився з деякою неприязню до сім'ї та друзів Ардшила і, поки не сп'янів, прочитав мені злісний пасквіль, написаний прекрасною латинською мовою, але дуже поганого змісту. Він написав його елегічними віршами на одного з членів цього роду.

Коли я розповів хазяїнові про законовчителя, він похитав головою і сказав, що я щасливо відбувся.

— Це дуже небезпечний чоловік, — додав він. — Його звуть Дункан Маккей. Він може стріляти на слух за кілька ярдів. Його часто звинувачували в грабунках на битому шляху, а одного разу навіть у вбивстві.

— Найцікавіше в цій пригоді те, — сказав я, — що він видає себе за вчителя закону Божого.

— А чом би й ні, — мовив хазяїн, — коли він справді законовчитель. Дункан Маклін з Дюарта дав йому це звання з жалю до його сліпоти. Та, мабуть, це була необачність, бо тепер цей чоловік вештається шляхами, переходячи з одного місця на інше, щоб навчати молодь закону Божого, а це, безперечно, велика спокуса для бідняка.