— Слушно кажете, — погодився Алан. — Джон Брек побачить гілочки берези й сосни і подумає (коли він хоч трохи кмітливий, у чому я не сумніваюсь): «Алан ховається в лісі, де ростуть берези й сосни». А потім: «Поблизу такого лісу немає». І він буде шукати нас у Коринакі. Якщо ж Джон цього не зробить, то він мідяка щербатого не варт.

— Тепер я бачу, що ви дуже винахідливі, — зауважив я, трохи жартуючи з нього. — А чи не простіше було б написати йому кілька слів чорним по білому?

— Чудова заувага, містере Балфор з Шооза, — відповів Алан глузливо. — Певна річ, було б куди простіше написати йому. Та хто прочитає написане? Джонові Брекеві довелося б походити років зо два — зо три в школу, і нам, мабуть, набридло б чекати його.

Вночі Алан відніс униз свій вогняний хрест і постави» його на вікні орендаря, але повернувся стривожений. Коли він з'явився в сільці, загавкали собаки і жителі повибігали з осель. Йому навіть почувся брязкіт зброї і здалося, що до одних дверей підходив солдат у червоному мундирі. У всякому разі наступного дня ми не виходили з лісу й пильнували, і якби з'явився Джон Брек, ми допомогли б йому знайти нас, а коли б прийшли солдати — мали б досить часу, щоб утекти.

Десь опівдні ми побачили чоловіка, що чвалав по освітленому сонцем схилу гори й роззирався навколо, прикриваючи рукою очі від сонця. Помітивши його, Алан свиснув; той обернувся і ступив кілька кроків у наш бік. Тоді Алан свиснув ще раз, і чоловік підійшов ближче. Таким чином він знайшов нас.

Це був бородань років сорока, одягнений у лахміття. Його дике на вигляд, спотворене віспою обличчя здавалося похмурим і нелюдяним. Хоч він говорив убогою й каліченою англійською мовою, Алан, за своєю великодушною звичкою, не дозволив собі при мені розмовляти по-гельському. Може через те, що його примусили говорити чужою для нього мовою, чоловік здавався ще більш затурканим, ніж був насправді. У мене промайнула думка, що Аланів друг мало схильний допомагати нам, а коли й допомагає, то тільки зі страху.

Алан наполягав, щоб він передав Джеймсові усне доручення, але орендар і слухати про це не хотів.

— Вона був забудь його, — казав він крикливим голосом і рішуче закінчив, що махне на нас рукою, коли не одержить листа.

Я був певен, що слова орендаря збентежать Алана, бо ми не змогли б знайти в цій пустелі ні чим, ні на чому писати. Однак виявилося, що Алан винахідливіший, ніж я гадав. Він довго нишпорив у лісі, поки знайшов пір'їну з дикого голуба, з якої зробив перо. Потім набрав у струмку води, насипав туди пороху й приготував щось схоже на чорнило. Одірвавши ріжок від офіцерського патента, виданого йому французькою військовою владою (Алан носив його в кишені як талісман від шибениці), він сів і написав: