— Закрийте футляр, — повторив незнайомець, — і спокійно покладіть його назад до кишені, де, як я відчуваю, досі він ніколи не був. Спробуйте, будь ласка, очутитись від подиву й поводьтеся так, ніби я ваш давній знайомий, з яким ви припадком зустрілися. Ну! Давайте цокнемось! Так воно краще. Боюсь, добродію, що ви просто аматор.

Вимовивши останні слова, незнайомець значуще всміхнувся й відхилився на бильце, з утіхою затягнувшись тютюновим димом.

— Ради Бога, — сказав Френсіс, — скажіть мені, хто ви і що це означає. Чому я мушу дослухатися до ваших досить незвичних припущень, я по щирості не знаю, але сьогодні зі мною й справді трапилося стільки неймовірних пригод і всі люди, яких я бачив, поводилися так дивно, що я, мабуть, або збожеволів, або опинився на іншій планеті. Ваше обличчя надихає мене довірою, ви здаєтесь мудрим, добрим і досвідченим, — скажіть же, на Бога, чому ви так дивно звертаєтесь до мене?

— Усе в свою пору, — відповів незнайомець, — але право першості за мною, тож ви повинні розказати мені, як потрапив до вас Діамант Раджі.

— Діамант Раджі?

— Бувши вами, я б говорив тихіше, — застеріг незнайомець. — Більш ніж очевидно, що у вашій кишені Діамант Раджі. Я не раз бачив його і тримав у руках у колекції сера Томаса Ванделера!

— Сера Томаса Ванделера! Генерала! Мого батька!

— Вашого батька? — перепитав незнайомець. — Я й не знав, що в генерала є діти.

— Я нешлюбний, — признався Френсіс, почервонівши.

Його співрозмовник поважно вклонився. Це був шанобливий уклін: чоловік ніби мовчки вибачався перед рівнею, і Френсіс, навіть не знати чому, почувся спокійніше і затишніше. Товариство цього добродія заспокоїло Френсіса, який нарешті ніби вибрався на твердий ґрунт, у його грудях зросло шанобливе почуття і він мимоволі зняв капелюха, немов у присутності когось вищого.

— Я бачу, — проказав незнайомець, — що ваші пригоди були не зовсім мирні. Комір відірваний, обличчя подряпане, скроня розбита. Ви, певне, пробачите мою цікавість, коли я попрошу пояснити, де ви так обдерлися і як до вашої кишені потрапило крадене добро величезної вартості.

— Я з вами не згоден, — приязно заперечив Френсіс. — Краденого добра в мене нема. Якщо ви маєте на увазі діамант, то його десь із годину тому дала мені на вулиці Лепік міс Ванделер.

— Міс Ванделер з вулиці Лепік? — перепитав співбесідник. — Ви зацікавили мене більше, ніж вам здається. Будь ласка, далі.

— Господи! — вихопилось у Френсіса. Він раптом пригадав, що пан Ванделер витяг якусь річ із кишені свого приспаного гостя, і тепер збагнув, що тією річчю був сап'яновий футляр.