В аркоподібному коминку червоно жаріла чимала купа поліняк, дихаючи теплом на приміщення. Перед вогнем розсівся Доміне Ніколас, чернець-пікардієць, високо підтикавши рясу й гріючи гладкі оголені литки. Його широка тінь розтинала кімнату навпіл, світло з коминка пробивалося тільки обабіч кремезного тулуба та ще падало на маленьку калюжу в нього під розставленими ногами. Обличчя ченця було сірувате й одутле, як у запійного пияка, і все в прожилках, звичайно багряних, а тепер блідо-фіолетових, бо хоч з одного боку його обігрівав вогонь, та з другого пощипував холод. Каптур ряси був у нього відкинутий назад і стирчав двома чудними горбками з обох боків бичачої шиї. Отож так він розсівся, бурмочучи щось собі під ніс і розтинаючи кімнату навпіл дебелим тілищем.

Праворуч від нього схилились над шматком пергаменту Війон та Гі Табарі: поет саме компонував баладу, яку згодом назвав «Баладою про смажену рибу», а Табарі щось захоплено белькотів з-поза Війонових плечей. Поет був непоказний собою — смаглявий, невисокий і худий, мав запалі щоки й негусті чорні космики. Його двадцять чотири роки озивались у ньому лихоманковою жвавістю. Жадливість уже проклала зморшки в нього під очима, недобрі осміхи позначилися складками біля рота. В обличчі його давалася взнаки боротьба вовка й свині.

Гострі й бридкі риси обличчя недвозначно свідчили про відданість різним земним пристрастям. Руки його були короткі й чіпкі, пальці ґудзуваті, мов мотузки, — вони весь час миготіли в нього перед лицем рвучкими й виразистими рухами. Що ж до Табарі, то його пласкуватий ніс та слинявий рот незаперечно виказували широку й послужливу натуру, перейняту власною тупістю; він став злодієм — так само, як міг стати й найсмиреннішим міщанином — внаслідок усевладної випадковості, яка врядує життям гусаків та віслюків у людській подобі.

По другу руч Доміне Ніколаса грали в карти Монтіньї і Тевенен Пансет. У першому з них, як у грішному янголі, ще лишались деякі сліди доброго походження та виховання — щось струнке, гнучке й вишукане в поставі, щось орлине й похмуре у виразі обличчя. А Тевенен, горопаха, відчував себе як на коні: сьогодні йому поталанило в одному шахрайстві на передмісті Сен-Жак, а тут ще ввечері він вигравав у Монтіньї. Вдоволений усміх променився у нього на вустах, рожева лисина сяяла у вінці рудих кучериків, тлусте черевце раз у раз заходилося від стриманого сміху, коли він загрібав виграш.

— Ставиш, чи кінчаєм? — спитав Тевенен. Монтіньї понуро кивнув.

— «Вони лише тоді веселі, — писав Війон, — коли на золотих тарелях…» Або, або… Та підкажи ж мені, Ґвідо!