— Тепер, я чув, багатьох вішають і стріляють, — сказав один з конвоїрів. — Недавно нам читали на учбовому плаці наказ, що в Мотолі розстріляли запасного Кудрну. Буцімто Кудрна, коли прощався з дружиною в Бенешові, дуже розсердився на капітана, коли той рубонув шаблею його хлопчика, що сидів у жінки на руках. А політичних взагалі всіх саджають. Ось у Моравії розстріляли одного редактора, а наш капітан казав, нібито і всі інші до цього доскакаються.

— Все до пори, до часу, — двозначно кинув однорічник.

— Ваша правда, — озвався капрал, — отим редакторам так і треба. Вони тільки народ підбурюють. Ось позаторік, коли я ще був єфрейтором, під моїм начальством служив один редактор. Він мене інакше не називав, як погибеллю армії, а коли я вчив його вільних вправ, аж його потом заливало, він завжди говорив: «Шануйте, будь ласка, в мені людину». Так ось, коли на казарменому подвір’ї було багато калюж і треба було робити «нідер», я й показав йому цю людину. Підвів його до однієї калюжі, і він мусив у неї падати, аж вода бризкала, як у купальні. А після полудня все на ньому повинно було знову блищати, мундир мусив бути чистий, як на весілля. Отож він чистив, охкав та ще й буркотів. А на другий день знову був, як свиня, виваляний у болоті, а я стояв над ним і казав: «Так що сильніше, пане редакторе, — погибель армії чи та ваша людина?» Справжній був інтелігент.

Капрал переможно поглянув на однорічника й вів далі:

— Він утратив свої нашивочки однорічного добровольця саме через свою інтелігентність, бо писав до газет про знущання з солдатів. Але як тут з нього не знущатися, коли такий учений, а не вміє навіть затвор у гвинтівки розібрати, хоч йому це вдесяте пояснюють. Скомандуєш: «Linksschaut!»[122] — а він, мов навмисне, крутить своєю маківкою праворуч і дивиться, наче ворона. При карабінових прийомах не знає, за що раніше вхопитися: чи за ремінь, чи за патронташ. Ви йому показуєте, як повинна ковзнути рука по ременю вниз, а він вивалює на вас балухи, немов теля на нові ворота. Він навіть не знав, на якому плечі носять карабін, козиряв, як мавпа. А ті кроки та повороти на маршируванні, — та хай господь милує. Коли була команда «Кругом марш!», йому було байдуже, через яку костомаху це робити: чап, чап, чап, пер ще шість кроків уперед, аж потім обертався, як півень на рожні, і тримав крок, як подагрик, або підтанцьовував — точнісінько тобі стара шльондра на празнику.

Капрал плюнув:

— Йому дали навмисне дуже заржавілий карабін, щоб навчився чистити. Отож він тер його, як пес сучку, але якби навіть купив клоччя ще на два кіло більше, то все одно нічого б не вийшло. Чим більше він його чистив, тим було гірше, — залізо ще більше іржавіло, а на рапорті цей карабін переходив з рук у руки, й усі не могли надивуватися — сама іржа. Наш капітан, бувало, йому казав: «З вас, пане редакторе, ніколи не буде солдата. Ідіть краще повісьтеся з сорому, годі даремно хліб солдатський жерти». А той з-під своїх окулярчиків лише сліпаками блимав. Для нього було велике свято, коли обходилося без гауптвахти або казарменого арешту. В такий день він звичайно пописував до газет ті свої статейки про знущання з солдатів. Якось зробили в нього в чемодані обшук. Ото книжок там було! Усе про роззброєння та про мир між народами. За це він помарширував аж у гарнізонну тюрму, і відтоді ми з ним уже не псували собі нервів. аж ось несподівано він знову з’явився в канцелярії, посадили його пайки виписувати, щоб не зустрічався з солдатами. Ось так і перевівся наш інтелігент на циганський пшик. А міг бути хіба таким паном, коли б через свою дурну голову не втратив права однорічника. Лейтенантом міг би стати. Капрал зітхнув: