— Це справді дивно, Швейку, — сказав надпоручник Лукаш. — Ви маєте звичку, як я вже вам не раз казав, особливим способом принижувати офіцерство.

— Ні, я не маю такої звички, — щиро відповів Швейк. — Я тільки хотів вам розповісти, пане обер-лейтенанте, про те, як раніше на військовій службі люди самі себе доводили до нещастя. Він, звичайнісінька собі людина, думав, що він освіченіший, ніж пан лейтенант, і хотів тим Місяцем принизити його в очах солдатів. Коли він проковтнув земного ляпаса, всі з полегкістю зітхнули, і нікого це не сердило, навпаки, всі раділи, що пан обер-лейтенант спромігся на такий влучний дотеп з тим земним ляпасом. Це називається — уміти вийти зі становища. Треба негайно, не сходячи з місця, щось придумати, і все буде гаразд. У Празі навпроти кармелітського монастиря, пане обер-лейтенанте, мав свого часу крамницю пан Єном. Торгував він кроликами та іншим птаством. Познайомився цей пан з донькою палітурника Білека. Панові Білеку це знайомство не сподобалось, і він прилюдно заявив у шинку, що коли пан Єном наважиться прийти просити руки його доньки, то він його так спустить зі сходів, що аж увесь світ здригнеться. Пан Єном з цього приводу напився, але все ж таки пішов до пана Білека, і той зустрів його в передпокої з великим ножем, яким обрізують книжки, схожим на той, що ним розтинають жаб, і загорлав на нього — якого дідька, мовляв, він тут забув. А милий пан Єном як пукне, аж маятник у стінному годиннику зупинився. Пан Білек розреготався, подав йому руку і сказав: «Будь ласка, пане Єноме, заходьте, сідайте, будь ласка. Сподіваюся, ви не накакали в штани? Таж я не така вже зла людина. Правда, я вас хотів викинути, але тепер бачу, що ви дуже приємний пан і великий оригінал. Я палітурник, прочитав багато романів і оповідань, але в жодній книжці я не зустрічав, щоб жених таким чином знайомився». Він сміявся, аж падав, говорив, що йому здається, нібито вони знайомі від народження, немов рідні брати. Він радо частував гостя сигарами, послав по пиво, по сардельки і, покликавши жінку, розповів їй з усіма подробицями про те, що сталося. Та плюнула й пішла. Потім він гукнув дочку і сказав їй: «Цей пан за таких і таких обставин прийшов просити твоєї руки». Дочка розплакалась і заявила, що знати його не знає і навіть бачити не хоче, так що їм не залишилося нічого іншого, як випити пиво, з’їсти сардельки й розійтися. Потім пана Єнома підняли ще на глум у тому шинку, куди ходив пан Білек, і в усьому кварталі його інакше не називали, як «пердунець Єном». І всі розповідали одне одному, як він хотів вийти із становища. Життя людське, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, взагалі таке складне, що життя окремої людини просто нічого не варте. Ще перед війною до нашого шинку «Під чашею» на Боїшті ходив один поліцай, старший вахмістр пан Губічка, і один репортер, що полював за перебитими ногами, переїханими людьми, самогубцями і друкував про них у газетах. Це був такий собі веселенький панок, що частіше потрапляв до поліцейського відділка, ніж до своєї редакції. Одного разу він напоїв старшого вахмістра Губічку, обмінявся з ним у кухні одягом, так що вахмістр був у цивільному, а з пана репортера зробився поліцай. Він прикрив тільки номер на кобурі й подався до Праги патрулювати. На Рессловій вулиці, за колишньою Сватовацлавською тюрмою, він зустрів пізно вночі літнього пана в циліндрі і в шубі. Той ішов під руку з такою ж літньою панею в хутряному манто. Обоє поспішали додому й зовсім не розмовляли. Він кинувся до них і загорлав тому панові просто у вухо: «Не горланьте так, бо відведу вас у відділок».