Генерал виступив проти й заявив, що це затримає швидкість рішення польового суду і зведе нанівець суть цього заходу. Адже у них є цілковите зізнання підсудного в тому, що він переодягся в російську форму, і, крім того, ще одне дуже важливе свідчення, згідно з яким обвинувачений був у Києві. Генерал наполягав на тому, щоб піти на нараду, винести вирок і негайно його виконати.

Але майор уперся на своєму: треба спершу з’ясувати, хто такий обвинувачений, бо це дуже серйозна політична справа. Установивши особу заарештованого, можна докопатися до його зв’язків з колишніми товаришами з його колишньої частини.

Майор був романтик-мрійник. Він говорив, що треба знайти якісь певні нитки, що засудити одного чоловіка мало. Вирок — це лише остаточний наслідок певного слідства, яке поєднує нитки, а ці нитки… Він уже не міг виплутатися з цих ниток, але його добре розуміли й схвально кивали головами, навіть сам пан генерал, якому ці нитки дуже сподобалися. Він уявив собі, як на тих майорових нитках висять нові польові суди. Тому він більше вже не протестував проти того, щоб з’ясувати в бригаді, чи справді Швейк належить до дев’яносто першого полку й коли та під час яких операцій одинадцятої маршової роти він перейшов до росіян.

Швейк протягом усіх дебатів стояв під багнетами в коридорі. Потім його знову привели до залу суду й ще раз запитали, якого він, власне, полку. Після цього його перевели до гарнізонної тюрми.

* * *

Повернувшись після невдалого польового суду додому, генерал Фінк ліг на дивані й почав роздумувати, як би прискорити всю цю процедуру.

Він був твердо переконаний, що відповідь надійде швидко, проте все ж таки це буде не та швидкість, якою відзначалися його суди, бо треба ще врахувати духовне напучення засудженого, а це затримає виконання вироку на цілих дві години.

«Та, власне, це все одно, — подумав генерал Фінк, — ми можемо дати йому духовне напучення ще перед вироком, до одержання відомостей з бригади. Так чи так — однаково висітиме».

Генерал Фінк наказав покликати до себе фельдкурата Мартінця.

Це був нещасний законовчитель, капелан, звідкілясь із Моравії. Раніше він підлягав такому розпусному священикові, що вирішив за краще піти в армію. Посправжньому побожна людина, він з жалем у серці згадував свого плебана, який поволі, але несхибно йде назустріч своїй загибелі — й немає йому порятунку. Згадував, як цей плебан жлуктав сливовицю, мов воду, і як одного разу хотів силоміць увіпхнути йому до ліжка якусь волоцюгу циганку. Він здибав її десь за селом, коли, петляючи ногами, повертався з гуральні.