Але, незважаючи на це, незважаючи на всі сортири, що стояли на його шляху, кадет Біглер усе ж таки наближався до бригади.

Поручник Дуб ще кілька днів повинен був залишатись у бригадному лазареті, але саме того дня, коли Швейк вирушив у батальйон, штабний лікар передумав, довідавшися, що по обіді в напрямі розташування батальйону дев’яносто першого полку від’їздить санітарний автомобіль.

Він був радий спекатись поручика Дуба, який, за своєю давньою звичкою, кожне твердження аргументував словами: «Про це ми ще перед війною говорили з паном окружним начальником». «Mit deinen Bezirkshauptmann kannst du mir Arsch lecken»[348] — подумав штабний лікар, дуже вдячний тій нагоді, що санітарні автомобілі йдуть на північ на Кам’янку-Струмилову саме через Золтанець.

Швейк не бачив у бригаді кадета Біглера, бо той уже понад дві години сидів у офіцерському ватерклозеті. Кадет Біглер у таких місцях, можна сказати сміливо, ніколи не гаяв даремно часу, бо повторював усі визначні битви хоробрих австро-угорських військ, починаючи з битви під Нердлінгеном 6 вересня 1634 року і кінчаючи Сараєвом 19 вересня 1888 року. Вже котрий раз, смикаючи за ланцюжок у ватерклозеті й слухаючи, як вода з гуркотом вивергається в унітаз, він, заплющивши очі, уявляв собі рев битви, атаку кавалерії і гуркіт гармат.

Зустріч поручника Дуба з кадетом Біглером була не дуже приємна, і, напевно, спричинилась до їхнього ворожого ставлення один до одного в майбутньому на службі й поза службою. Поручник Дуб, уже четвертий раз добиваючись до клозету, вигукував:

— Хто там?

— Кадет одинадцятої маршової роти n-ського батальйону дев’яносто першого полку Біглер, — прозвучала горда відповідь.

— Тут, — відрекомендувався конкурент перед дверима, — поручник Дуб, з тієї ж самої роти.

— Я зараз скінчу, пане поручнику.

— Чекаю.

Поручник Дуб нетерпляче позирав на годинник. Ніхто б не повірив, скільки треба енергії й завзяття, щоб витримати в такій ситуації перед дверима ще п’ятнадцять хвилин, потім ще п’ять, ще п’ять і на всі постукування пальцем, грюкання кулаками й, нарешті, ногами діставати одну й ту саму відповідь: «Зараз скінчу, пане поручнику».

Поручника кинуло в жар, коли після багатонадійного шарудіння папером минуло ще сім хвилин, а двері не відчинялися.

Кадет Біглер був до того ж такий тактовний, що не спускав кожного разу воду.

Поручник Дуб у легкій гарячці почав розмірковувати, чи не поскаржитись йому командирові бригади, який, можливо, накаже виламати двері й винести звідтіля кадета Біглера. Йому також спало на думку, що це, мабуть, є порушенням субординації.