Зрештою, настав час повертатися…
Однак на цьому наші поневіряння в Атакамі не закінчились. Після виїзду з Місячної Долини, замість того щоб повернути праворуч, куди вказувала вицвіла табличка зі стрілкою та написом «San Pedro de Atacama», спокійно доїхати до хостелу, вмитися, почистити зуби і врешті-решт забратись у ліжечко, як і всі інші недотепи-туристи, Ян крутнув кермо ліворуч, а я задоволено хмикнув, передчуваючи, що пригоди тільки починаються. Я не провидець і не знав тоді, що менш ніж за годину кусатиму лікті і радий буду віддати що завгодно, аби опинитися у постелі на північній околиці Сан-Педро…
* * *
Всі, кому я потім переказував цю історію, ставили одне й те саме запитання: якого дідька ви туди поперлись? На що я лиш знизував плечима і розводив руками. Навіть якби я дуже захотів, то не придумав би жодного поважного мотиву, що пояснив би наші дії, не вигадав би жодного аргументу, що міг би слугувати виправданням.
Хоча насправді все було дуже просто: я нагледів цікаве місце на карті і сказав Янові, що туди, либонь, варто навідатись. Мені просто сподобалася його назва. І називалось воно Valle de la Muerte — Долина Смерті…
Посутеніле небо напрочуд швидко заливало темрявою звивисте шосе. Я сидів, тримаючи в зубах ліхтарик, і уважно вивчав детальну карту околиць Сан-Педро, розкладену на колінах. Ян нахилився вперед, сильно натягнувши пас безпеки, і напружено вдивлявся в дорогу, обома руками стискаючи кермо. Глиняно-вапнякові кучугури все частіше й частіше виринали з темряви праворуч від магістралі. За кілька хвилин вони злились у суцільну стіну.
— Це має бути десь тут поряд, — тихо проказав я. — Не більше двох кілометрів.
Чех без поспіху збавив швидкість до 30 км/год і уточнив, не повертаючись у мій бік:
— Ліворуч чи праворуч?
— Праворуч, — напружено відказав я і тієї ж миті помітив нешироку вертикальну розщілину в монолітному вапняковому мурі. Вона була абсолютно вертикальною; стіни в цьому місці сягали у висоту добрих метрів десять.
— Here we go! — хрипло ревкнув я.
— Бачу, — крізь зуби процідив мій товариш.
Не змовляючись, ми одночасно затягнули тугіше паси безпеки. «Chevrolet» неохоче з’їхав з траси і дрібно затремтів по нерівній дорозі, сердито фиркаючи двигуном. Під колесами голосно рипів пісок.
— Цікаво, — розмірковував я, роздивляючись чудернацькі покручені бескиди, що наче зуби в пащі велетенського чудовиська поволі змикалися навколо нас, — чому її назвали Долиною Смерті?
— Не знаю, — сказав Ян. — Гадаю, скоро дізнаємось…
І ми таки, бляха муха, дізналися.