— Та на якого дідька це вам здалося, добродію? — знизував він плечима. — Сили є, це головне!

— Але ж ми повинні повідомити союзників!

— Не треба, це їм не необхідно…

Він сказав, що тільки-но почнеться повстання, армія «головного отамана» перейде польський кордон, а в петлюрівському штабі добре поінформовані про стан справ. Якщо виникне необхідність, вони все, що потрібно, самі передадуть союзникам.

— Ну гаразд, а як ви уявляєте собі взаємодію з нами? — запитав Шаворський.

— Дуже просто: коли ми почнемо, то й ви починайте!

— Та зрозумійте ви, шановний, — намагався втокмачити йому Шаворський, — ми прагнемо консолідувати всі антибільшовицькі сили, незалежно від їхнього політичного і національного забарвлення! Зараз як повітря потрібна єдина централізована організація. А як її створити, коли між нами нема навіть простого довір'я?

— Яка там централізована організація! — скривився Поросенко. — У вас, добродію, одна стежка, у нас — інша…

Шаворський кусав губу і терпляче починав усе з початку. Він говорив про те, що Поросенко відстав од життя, що пани Мідюков, Савинков і Петлюра досягли за кордоном повного взаєморозуміння, що будь-які політичні і національні розходження легко розв'яжуться, коли воші переможуть головного ворога більшовиків. Нарешті, треба зважати на міжнародне становище: країни Антанти згодні падати збройну підтримку лише в тому випадку, якщо всередині країни буде створено монолітну воєнну коаліцію…

— Ну й добре! — розводив руками повстанкомівець. — Треба гуртом вдарити на комісарів? Ударимо! А як — це наша справа!

— Та не ваша, а загальна! Розумієте: за-галь-на!

— Звичайно! От і домовимося про строки та й ударимо! — вдаючи наївного, казав Поросенко.

Шаворський спробував з іншого кінця.

— Тоді треба налагодити постійний зв'язок, щоб нас попередили хоч би за два тижні до початку повстання. Давайте обміняємося представниками?

— Треба спитати у штабі.

— Це займе багато часу.

— Та ні, не дуже…

— Гаразд, — зітхнув Шаворський, — як хочете. Але з свого боку я докладу зусиль, щоб ви дістали особисте розпорядження пана Петлюри про повне об'єднання з нами. Дайте явку: як тільки це буде зроблено, ми пришлемо людину.

— Це можна, — погодився Поросенко.

Явку він дав у Києві і, видно, щоб загладити свою незговірливість, багатозначно додав, що явка серйозна. Від неї, мовляв, до штабу повстанкому дуже близько. Потім сказав пароль.