Микоша тільки рукою махнув.

Полум'я, нарешті, вирвалось, освітивши пустир і куші будівельного сміття. Микоша довгими котячими стрибками біг до будинків, які стояли віддалеки.

Плутаючись у подертій підкладці, Олексій відшукав браунінг у боковій кишені.

У голові промайнуло: «Не можна, адже знають, що ми разом, здогадаються». Але роздумувати було ніколи: Микошу треба було зупинити за всяку ціну!

Посеред пустиря, ковзаючись на дрібній щебінці, Олексій наздогнав його і схопив за плече.

— Стій!

— Швидше! — Микоша змахнув бідоном. — Поки не сполошились…

— Стій, тобі кажуть!

— Тихо! Очманів, чи що!

— Кинь бідон!

Важко сказати, навіщо він це робив: треба було стріляти, не гаючи часу.

— Ти що, хлопче?!

Микоша рвонувся, вивільнив плече, та Олексій в ту ж мить знову схопив його. Крикнув, задихаючись:

— Кидай по-хорошому, бандитська мордо, уб'ю!..

Микоша відсахнувся. Було вже зовсім світло. Він побачив браунінг і — все зрозумів.

— Ти? — хрипко видушив він. — Ти?!

Він випустив бідон, присів і раптом щосили вдарив Олексія по руці. Хапаючись за кишеню, кинувся вбік.

— Стій! — ще раз крикнув Олексій.

У ту ж мить Микоша вистрілив.

Вихопилося полум'я. Гуркіт на кілька секунд оглушив Олексія. І він двічі натиснув спуск, майже не почувши своїх пострілів…