Жителів у Леопольдвілі було в середньому двісті тисяч. Іноді їх зменшувалося майже до ста п'ятдесяти тисяч. Але під час великих наборів робочої сили чи багатолюдних базарів це своєрідне місто заповнювали близько трьохсот тисяч добродушних негрів і чванькуватих мулатів. Африканці голими руками могли б стерти на порох ті десять-дванадцять тисяч білих мешканців міста. Але тоді вони не зробили цього.

У той час білі ніде не відчували себе так упевнено і ніде не ставилися з більшою зневагою до темношкірих представників численних племен басейну Конго, як у Леопольдвілі.

Того 1926 року один запальний негр з племені баротзе збив з ніг п'яного білого плантатора за те, що той підняв нагай на його струнку дружину. Ця подія наробила багато галасу. Зрозуміло, наступного дня негра за всіма правилами повісили на Мойоплаці — центральному майдані Леокіна. Згідно з судовим вироком, негра покарали за «бунтарство, замах на урядового уповноваженого й зухвале порушення спокою в місті».

Дружина негра, молода жінка, ридала, дряпаючи собі обличчя гострими нігтями. Її негайно вигнали, посилаючись на те, що вона родом з Португальської Анголи. Чи повернулася жінка на батьківщину, невідомо. Найімовірніше, хтось зробив добрий бізнес, продавши її в будинок розваг у Леокіні або ж у Браззавілі — столиці Французького Конго, що знаходиться на протилежному боці Стенлі-Пулу. В 1926 році негрів уже не продавали за межі Африки, однак вони досить часто попадали в неволю у своїй країні.

Проте тут мова піде не про чорні перли з племен банту, а про те, що мало для компаній значно вищу ціну — про алмази. Це коштовне каміння — не що інше, як звичайнісіньке вугілля. Коли в когось знайдуться гроші, щоб купити алмаз, то можна перевірити. Для спроби досить підпалити дорогоцінний камінець. Тільки робити це треба не сірником, а полум'ям дугової лампи чи з допомогою великої лінзи. Алмаз вагою три-чотири карати[1] засичить і враз яскраво спалахне. Він згорить, не лишивши після себе й сліду, стане вуглецем і зіллється з повітрям. Згодом він, можливо, перетвориться в банан, солодкий батат чи в коріння маніока.

Коли цікаві співрозмовники запитували в Брюггенсена про маніок, він охоче розповідав:

«Хочете знати, як проник маніок у Центральну Африку? Батьківщина цього отруйного коріння — береги Амазонки. Там воно буває вагою до сотні фунтів. Коли білі почали примушувати негрів з джунглів працювати на себе, їм довелося подбати й про їжу для рабів. «Для цих чорних овець згодилося б щось якнайдешевше», — думали плантатори. От і заходилися вирощувати маніок — величезне коріння, привезене з Південної Америки, — як основний продукт харчування для чорношкірих з берегів Конго. Розведення маніока йшло просто фантастично: викорчовували якісь десять квадратних метрів лісу чи савани, мотижили землю і висаджували на ній чотири саджанці маніока. Кожні два тижні знищували на ділянці бур'яни і через дев'ять місяців викопували найменше чотири корені-велетні, вага яких становила триста фунтів. Висушені й позбавлені отрути, вони давали сто п'ятдесят фунтів чистого борошна — тапіоки, майже такого ж поживного, як першосортне пшеничне борошно. Півтора центнера з десяти квадратних метрів, панове!»