«Благородній Пані Обер-комерцрадниці Беттіні Мьонхле, вродженій Баронесі фон Гетц у Її власні Руки.

Замок Теофельс біля Швебиш-Халлю»

Замком Теофельс колись володіла родина фон Дорнів, до якої належав і Ніка, що присвятив значну частину життя дослідженню історії власного, роду. Будь-який документ, що хоча б якось стосувався Теофельсу, мав для Фандоріна безперечний інтерес.

Знайоме було йому і прізвище Мьонхле, Так спершу звали нових власників, до яких замок перейшов на початку вісімнадцятого століття. Потім вони змінили ім'я на милозвучніше, але дружина першого з них дійсно була вродженою Беттіною фон Гетц.

Питання: хто ж такий цей Епін, який пише шановній Frau Ober-kommerzienrat[1] таке загадкове послання, причому з неприємною атестацією на адресу її чоловіка чи принаймні його мокрого носа? І чому раптом англійською, а не німецькою?

Ніка ще раз прочитав звертання («Му truly beloved Bettina») і підпис («Your most loving and assured Friend Eріпе»). Цікаво. Дуже цікаво.

От так тітонька. Загадала загадку!

Але розгадувати загадки було улюбленою справою і, певним чином, навіть джерелом заробітку для Миколи Олександровича. Тому замороки він не злякався, а вирішив, що спробує поєднати здобутки освіти (хоч там як, а шість років Кембриджу плюс чвертьсторічний досвід) з дедуктивними здібностями.

Він перечитав документ ще кілька разів, покрутив по-всякому, помацав фактуру паперу, навіть понюхав. Аромат назавжди втраченого часу і недосяжної таємниці паморочив голову. А чи назавжди? А чи такої вже недосяжної? Йому ж бо й раніше доводилося повертати час назад і відчиняти замки, ключ від яких, здавалося, назавжди загубили. А раптом пощастить ще й зараз?

Обмірковування прочитаного, а також огляд, обмацування, обнюхування та облизування (Фандорін ще й лизнув темну пляму, яка залишилася від давно струхлявілого сургуча) дозволяли зі значним ступенем вірогідності припускати таке.

За професійною звичкою Ніка почав не з текстологічного дослідження і контент-аналізу, а з деталей другорядних, про які часом забуваєш, відразу занурюючись у зміст.

Документ довго зберігався у зв’язці або папці, хрест-навхрест скріпленій шнурочком (помітно втиснений слід). Тримали його разом з іншими паперами, пізнішої епохи (на звороті прозирають фіолетові плями — це від чорнила дев’ятнадцятого століття). Імовірно, лист вишукали в якомусь приватному архіві. (Чому приватному? Та тому, що ні штампу, ні інвентарного номера.)

Папір французького виробництва — такий у часи Людовіка XIV вироблявся на овернських мануфактурах. Лист, очевидно, дійшов що адресата. У кожному разі, був розпечатаний у Теофельсі. (Цей висновок можна зробити з розрізу. У першій чверті вісімнадцятого століття власники замків користувалися одним і тим самим ножем для паперу, що залишав характерний зигзаг.)