Де той народ із мідною шкірою, якого ти вигодовувала і напувала? На твоїх полях нині я бачу лише білих і негрів, та не червоношкірих; європейців і африканців, та не індіанців. Невже зник давній народ, який колись населяв ці землі? Де ж індіанці? Їх немає! Вони більше не блукають порослими квітами стежками, їхні човни не розтинають води твоїх прозорих річок, не чути їхніх голосів у твоїх лісах, сповнених запашною прохолодою, тятива їхніх луків більше не бринить поміж дерев. Вони пішли.

Пішли далеко і назавжди. Та не з власної волі, бо хто покине тебе добровільно? Ні, прекрасна Флоридо, твої червоношкірі діти й досі вірні тобі, і розлука з тобою для них нестерпна. Довго боронили вони рідну землю, де минула їхня юність; довго вели вони відчайдушну боротьбу, що прославила їх навіки. Блідолицим вдалося витіснити їх із цих країв тільки після жорстоких битв, ціною загибелі цілих армій. Так, вони пішли не добровільно – їх силоміць відірвали від тебе, ніби вовченят від матері, і відтіснили далеко на Захід. Туга краяла їхні серця, не квапилися вони йти за призахідним сонцем. Мовчки, зі сльозами на очах просувались вони вперед. Серед них не було жодного, хто зробив би це з власної волі.

І немає нічого дивного в тому, що вони не бажали розлучатися з тобою, і я розумію їхній розпач. Я також насолоджувався красою Країни Квітів і так само неохоче розлучався з тобою, Флоридо. Я гуляв у тіні твоїх величних лісів і купався в твоїх прозорих потоках не з надією на повернення молодості, а з ясним і радісним відчуттям життя і здоров’я. Я часто лежав під широким листям твоїх пальм і магнолій, відпочивав на зелених просторах твоїх саван. Я дивився у небесну блакить і шепотів слова поета:

Розділ II Плантація індиго

Розділ II

Плантація індиго

Мій батько був власником плантації індиго. Його звали Рендольфом, і я ношу його ім’я – Джордж Рендольф.

У моїх жилах тече індіанська кров, адже мій батько належав до родини Рендольфів із річки Роанок, і його рід бере свій початок від принцеси Покахонтас[3]. Він пишався своїм індіанським походженням – майже хизувався. Можливо, європейцеві це видасться дивним, проте відомо, що білі американці, які мають індіанських предків, пишаються своїм походженням. Бути метисом[4] не ганебно, особливо якщо нащадок тубільців має тугий гаманець. Не так переконують незчисленні томи, в яких ідеться про благородство і велич індіанців, як один простий факт, що ми не соромимося визнати їх своїми предками. Сотні білих сімейств стверджують, що вони походять від вірджинської принцеси. І якщо вони кажуть правду, то прекрасна Покахонтас була безцінним скарбом для свого чоловіка.