— З-під Стшегома, — сказав він, — гусити рушили на захід. Явор минули, не напавши. Але Сьвежаву пограбували й пустили з димом. Дощенту сплюндрували і спалили Добкув, фільварок любйонжських ченців. І пішли далі, на Злоторию. А я ниньки на гостинці спіткав знайомця. Повідав, що Злотория спалена. Нещасливе місто. Уже вдруге гусити його палять. А Прокоп і Сирітки, кажуть, ідуть на Львувек.

— Це застарілі відомості, - вставив цирульник із Собутки. — Я теж розпитував утікачів. Гусити підійшли під Львувек тиждень тому, в четвер, але Бобер не перейшли. А лужицьке лицарство, залізні пани, котрі мали йти у Шльонськ з підмогою, злякалися, боягузливо втекли на лівий берег, сидять там як миші в норі. Не прибудуть лужичани нам на підмогу. Самі ми, діти. Бідна шльонська земля!

— Проклята шльонська земля!

Заревів віл, розгавкався пес. Заплакала ще одна дитина. Еленча обернулася, але йти не могла. Кількарічного хлопчика вона саме заспокоювала на руках, ненабагато старша дівчинка чіплялася за її спідницю. Еленча зітхнула, шморгнула носом. Дзержка дивилася на неї з-під вій. Вона ніколи не народжувала, ніколи не мала власних дітей, але ніколи про це не шкодувала, це ніколи не було для неї проблемою. “Досі ніколи”, - подумала вона з раптовим переляком, який холодом пройняв груди і стиснув горло.

— Уся надія на те, — озвався вроцлав’янин, — що рейд уже триває і триває. Гусити мають бути змучені, обтяжені набраною здобиччю…

— Утомлює тільки поразка, — промовив лицар. — Ноги підкошуються під тим, хто втікає, тільки добро, з яким утікаєш, пригинає до землі. Вікторія сил додає, здобич як пух легенька! Хто перемагає, тому сприяє! їхні коні їдять пшеничне зерно з наших комор, а наші попіл нюхають. Але й те правда, що воюють вони вже довго. З-над Бобра близько до карконошських перевалів, близько до Чехії. Дасть Бог, підуть.

— На скільки часу? — спалахнув мірошник з Марцінковиць. — Вони ж вирішили, що ми слабкі, що в полі їм протистояти не можемо. Що духу в нас нема! Що нема кому нас у бій вести! Що шльонські лицарі, тільки побачивши гуситів, беруть ноги в руки, драпають як зайці! Ба, князі драпають! Що зробив Людвіг Бжегський? Мав боронити міста, беззахисних людей, своїх підданих. Коли утискав їх данинами, казали: “Нічого, платимо кривавицею, але зате захистить нас наш добрий пан, коли настануть терміни”. А що добрий пан зробив? Боягузливо втік, віддав Бжег на поталу нападникам. Сплюндрували місто гусити начисто, фарний костел спалили, а колегіату Святої Ядвіги перетворили на стайню, блюзніри!