Ігор підійшов ближче. Подивився на ліве передпліччя. Побачив багато синіх крапок, які не складали ні малюнка, ні тексту. Задумався.

— А твій батько де? — запитав раптом Степан.

Ігор подивився садівникові в очі. Заперечливо хитнув головою.

— Десь у Києві Мати від нього давно пішла. І правильно зробила, — Ігор зітхнув. — Ми йому були непотрібні.

— І що, ніколи з ним не зустрічаєшся? — з сумнівом у голосі поцікавився Степан.

Ігор не поспішав із відповіддю. Задумався. Потім знову заперечливо хитнув головою.

— Навіщо? Мені й так непогано. У мене на згадку про нього кілька шрамів залишилось.

— Що, бив? — обличчя Степана на мить прибрало лютого, сердитого виразу.

— Ні. Мати його зі мною в парк на атракціони відправляла. Він мене відпускав самого, а сам йшов пиво пити й теревенити з мужиками. Одного разу мене велосипедист збив, руку зламав. Другого разу ще гірше…

Садівник скривив губи.

— Добре, — махнув рукою. — До дідька його! Забудемо!

Ігора розважила реакція Степана. Він посміхнувся і знову втупився у «розмазане» часом татуювання.

— Знаєте, а можна спробувати «прочитати» цю шифровку, — після недовгих роздумів сказав хлопець.

— Як же ти її прочитаєш?!

— Треба на цифровик сфотографувати! На цифрову камеру. А потім файл з фотографією на комп’ютері «покрутити». Може, щось і вийде! У мене друг є, класний комп’ютерник. У випадку чого допоможе!

— Ну, прочитаєш — з мене пляшка! — усміхнувся Степан, на обличчі якого в цю мить, крім насмішки, доброї й необразливої, на адресу сина господині нічого іншого прочитати було неможливо.

Ігор виніс з дому цифровий фотоапарат, зробив кілька знімків татуювання.

2

2

Ігор випив кави з молоком і засів за комп’ютер. «Злив» на нього фотографії з цифровика. Збільшив, потім зменшив, покрутив так і сяк, але «розмите» роками татуювання так і залишилося незрозумілим. Розпорошені синюваті крапки не утворювали ні малюнка, ні слова.