Бібліотека була розташована на першому поверсі п’ятиповерхового будинку. Полуденна спека, яка лютувала на вулиці, не відчувалася в коридорі з дверима навстіж. Праворуч, у другі прочинені двері, було видно читальну залу з десятком столів. А прямо, в глибині коридора, за великим письмовим столом сиділа жінка в окулярах і щось писала. З протилежного боку стояв старшокласник чи студент. Жінка брала зі стосу на столі книжку, відхиляла обкладинку і записувала щось у формуляр. Щоб не відволікати бібліотекарку, я повернув у майже порожню читальну залу і присів за найближчий стіл. «Хай хлопець відійде…» — подумав. Він промайнув повз залу хвилин за п’ять.

Коли я наблизився до столу, жінка ще писала. Тоді поставила крапку і підвела очі. Раптом я опинився під густою маклюрою, плоди якої нагадують зелені тенісні м’ячики, а потім перемістився в кімнату Будинку творчості «Коктебель» і вловив запах кокуру — який сп’янив колись мені душу. Це перше, що майнуло в пам’яті перед тим, як я збагну, що то була Маріца. Вона зняла окуляри і зміряла з голови до ніг відвідувача трохи вищого за середній зріст у потертій джинсовій парі, на плечі в якого висіла невелика сумка. Жінка не озивалася і я подумав, що вона мене не впізнала, хоча у неї за спиною було вікно, і Отже, освітлення не бракувало. Маріца не прохопилася жодним словом; тільки обійшла стіл і притулилася до моїх грудей. Здавалося, прислухалася, чи б’ється серце, чи це справді я у плоті, а не мій астральний двійник. Мені ж привиділося, що нас, як тоді в Коктебелі, накрило місячним сяйвом. Цієї миті кудись щезли верхогляди, приходьки, діти Мардука, які ніколи, ні на мить не випадали з моєї пам’яті. Вони були завжди, тільки на другому плані. А тут їх раптом не стало. Не стало й картинок, що мить тому виникли в пам’яті. Тепер я бачив стіл з бібліотечними формулярами у довгій коробці, темне волосся жінки, в якому вгадувалися сріблясті пасемця, і вловлював знайомий запах парфумів, що десять років тому на короткому святі життя, бентежив моє чоловіче єство. Напевне, вона колись обрала ці парфуми і не зраджувала їм ніколи. Я стояв нерухомо, а потім пригорнув її — не пристрасно, а ніжно, як дитину.

— А я вже думала, що не судилося нам більше зустрітися, — сказала Маріца, не підводячи голову. По хвилі додала: — До кінця роботи залишилося близько двох годин. Я піду домовлюся, щоб мене підмінили.

І тут майнула думка про опівнічний телефонний дзвінок від Маріци у мить, коли я перебував на межі з тією реальністю, де мене мали принести в жертву. Навряд чи діти Мардука не вловили його і не відстежили, кому він належить. Питання тільки, на скільки у них тісні стосунки з дітьми Мардука Молдови. Не виключено, що бібліотека вже під їхнім наглядом. Я сказав: