Я довго лежав, перебираючи можливі варіанти моїх дій, і невідомо скільки б ще пролежав у стані, який можна назвати «прострацією», якби не завібрував мобільний телефон. На дисплеї висвічувалася одинадцята година. Дзвонив Костя. Він, як завжди, не вітаючись, сказав:

— Та баба має два обличчя: одне для Ксилантія й Рити, та й усіх інших, а одне для мене. Що робити?

— А що ти зробиш? Здихатися її треба, ну, зняти з судна під якимось приводом. А тільки вона — наслідок. Позбудешся її — прийде інша. На ній лише слайд тієї, з якою ти, ну, те-е… Причина ж знаходиться в Одесі. Вона — причина бачитиме тебе очима пасажирки судна. Ось чого та очмана весь час крутиться неподалік від тебе.

Костя довго розмірковував, та, нарешті, озвався:

— А ти не зміг би її відправити у край без вороття?

— Кого?

— Ту кляту причину.

— Без тебе — ні.

— Так а там Степан…

— Вона нікого іншого й на гарматний постріл не підпустить. Своїм обранцем вона вважає тебе.

— От сука! Загарбала чужу плоть, а тепер збирається ще й… — Він мить помовчав, а тоді спитав: — А яку роль вона приготувала мені?

— Хто зна. Але не світлу. Окультисти кажуть: «не може бути дружби з темним, може бути тільки рабство у темного». А що вже казати про приходька з краю без вороття, ким вона є?

— Гаразд, я прикину що й до чого, а потім озвуся. — Костя вимкнув зв’язок.

Я знову занурився у стан прострації, потім підвівся з ліжка, витяг з нагрудної кишені долари і, відрахувавши вісім асигнацій, відкрив тумбочку, що біля дивана. Там виявилася моя книжка про звірину. Закладка свідчила, що Маріца прочитала сімдесят сторінок. Я поклав гроші в книжку, а на закладці написав, що мушу терміново відбути. Куди — не написав, бо й сам ще не знав. Підійшов до серванта, де була фотокартка і де на мене дивився хлопчик з ясними очима. «Від кохання народжуються гарні діти і люди з них виростають мудрими й добрими». Тоді взяв сумку, одягнув тюбетейку, але перед тим, як вийти, зазирнув у дверне вічко. Це вже був рефлекс, вироблений багаторічним конвойованого з собаками. У коридорі нікого не було. Майнула думка, що й учора, коли ми заходили, також ні з ким не зустрілися. Отже, мене тут поки що ніхто не бачив. Раптом задзвонив хатній телефон. Я нарахував сім сигналів, а потім почувся голос Маріци: «У холодильнику суп, котлети й вертута. Суп підігрій на плитці, котлету й вертуту — в мікрохвильовій пічці». Автовідповідач вимкнувся.

Я йшов тією ж самою дорогою. Мене щось вело — мої дії після розмови з Костею визначав не я, а хтось інший. Мабуть, це був усе той же рефлекс. Хвилин за п’ятнадцять уже стояв на автовокзалі. Розглядаючи розклад руху автобусів, я завважив під ним ще два розклади: поїздів і літаків. Пробігши поглядом розклад руху літаків, помітив рейс до мого міста; до відльоту лишалося три години. Були тут і два віконця кас — залізничної й авіа, біля яких не стояло жодного пасажира.