— Я знав, що він довго не проживе, — промовив Мірошник, спостерігаючи, як осідає піна в принесеному кухлі. — Та ще цей переліт дався взнаки. А батько його впевнений, що в Португалії медицина не на рівні.

— Ну, ти ж пояснив, що на стан такого хворого зміна звичного клімату й часового поясу можуть вплинути фатально?

— Та він вроді й погоджується, але думку свою не міняє. Розповідав про сина. Казав, що той був незвичайною людиною.

— А саме? — У голосі Кості вчувалася іронія.

— Ну, в дитинстві вигадав собі ім’я Валтас.

— Як то вигадав? Хіба не батьки дають ім’я немовляті? — поцікавився я.

— Справжнє його ім’я Володимир. У всіх документах він — Володимир Юрійович. Але щойно став вимовляти слова, як сказав, що його ім’я Валтас. Усі гадали, що це дитячі фантазії, але малюк, коли його кликали батьки: «Володю, Вово», як не чув. Та щойно хтось скаже «Валтас», підхоплювався і казав: «Ось я, тату». Батько оповідав, що він був слухняною дитиною, добре вчився — і в школі, і в інституті.

— І цього досить, щоб вважати дитину особливою? — зауважив Костя. — З такими комплексами народжується чимало дітей.

— Ні, не тільки це. Він, ще не навчившись до пуття писати, вже виводив якісь каракулі, схожі на літери тільки йому відомої абетки.

— Валтас що, був лівшею? — поцікавився я. — Бо лівша, коли пише лівою рукою, то на папері справді виходять каракулі, але якщо подивитися на них у дзеркало — прочитаєш справжній текст.

— Батько про таке знав, але у дзеркалі були ті ж самі каракулі. Коли ж ось тепер, по смерті сина, став перебирати його записники, то напав на цілі сторінки тих каракулів. Показав тамтешньому рабинові, теж колишньому одеситові, чи то, бува, не іврит. Рабин похитав головою: ні, — сказав, — не іврит. А потім згадав, що схоже письмо бачив у Єрусалимі. І висловив припущення, що то арамейська мова… Ага, старий казав, що колись посідав високу посаду в області — входив у п’ятірку найвпливовіших персон. У таких людей, як він запевняв, приватного життя не існує. Сином опікувалася дружина. Якось вона до хлопця присікалася: «що це за каракулі ти пишеш?» Той відмовчувався, а коли вона не відставала, розплакався: «Не знаю». «Так це ж ти писав, як не знаєш?» «Ну, не знаю, та й годі». «Нам часом здавалося, — казав батько, — що в одному тілі, крім нашого сина Володимира, живе ще один, на ім’я Валтас. Я розумію, що то чортівня, але саме це нам з жінкою приходило в голову. Якось я жартома назвав хлопчика «Валтас Юрійович», але він виправив: «Валтасар Юрійович». «Валтас», мабуть, прибалтійське ім’я, а от «Валтасар», то я такого імені й не чув. А дружина якось сказала таке: «Чи, бува, нам не підмінили в пологовому будинку наше немовля на іншу дитину?» «А ти подивися уважно на його обличчя й на моє… Тільки й того, що він у нас повненький».