— В ім’я Мардука, в ім’я Мардука… А хто такий Мардук? — поцікавився Лікар.

— Центральне божество Нового Вавилону. Це — коротко. А повніше — зерно, з якого виросла й розвинулася конфесійно-політична система; вона проіснувала тисячу сто два роки. У Новому Вавилоні, потім у Мідоперсії — там на Мардука вже казали Бел-Мардук, за тим — у грецькому царстві, де він мав назви Бел-Зевс або Зевс, і нарешті у Римській імперії, де вавилонський бог став Юпітером. Це один з наймогутніших світових егрегорів, на зміну якому прийшло християнство. Але він живий, просто перебуває в іншому, сказати б, віртуальному вимірі. І тільки очікує сприятливої нагоди, яка складеться для нього в земному світі. Така ситуація почала формуватися у вісімнадцятому-двадцятому століттях і він скористався з неї повною мірою. Буде ще один такий період, але до цього залишилося майже дев’ять століть. Сплеск того майбутнього апокаліпсису буде вже не таким тривалим і цього разу останнім. Після нього ідея Мардука-Бела-Зевса-Юпітера вже назавжди зітреться з пам’яті вселенського комп’ютера.

Тим часом я перейшов ще до одного — останнього з перекладених текстів, що їх писав Володька-Валтас після мого приїзду в Одесу. До того там були цілі сторінки, списані халдейськими літерами, які я ще не спромігся перекласти. Я читав:

«В ім’я Мардука! Напиши й перекажи Валтасарові. Мага треба за будь-що зловити, замкнути і тримати доти, доки ми не надішлемо нового сина Мардука, який його очолить. Зробити це мусять земні — на них його чари не поширюються. Подбайте про зілля, яке знепритомнить Мага. Вбивати не можна. Богиня Ерешкігаль не запишейого до книги мертвих, а Іркалла не впустить до краю, звідки немає вороття. У них — у Магових — усе по-іншому».

«В ім’я Мардука!

Напиши й перекажи Валтасарові.

Мага треба за будь-що зловити, замкнути і тримати доти, доки ми не надішлемо нового сина Мардука, який його очолить. Зробити це мусять земні — на них його чари не поширюються. Подбайте про зілля, яке знепритомнить Мага. Вбивати не можна. Богиня Ерешкігаль не запишейого до книги мертвих, а Іркалла не впустить до краю, звідки немає вороття. У них — у Магових — усе по-іншому».

Це був останній запис у щорічнику Гладкого; далі власник його був паралізований і, отже, не міг коритися «голосу», що чув син Мардука в його тілі, і який ділив з ним одну плоть.

І тут мені спало на думку, що після смерті Володьки-Валтаса у «головному місті сатрапії» вже не стало того, з ким підтримували б зв’язок мардуківці. У час каліцтва Гладуна його відвідували діти Мардука з різних місць України, а також за-за кордону, і це свідчило про ключову роль цієї істоти. Напевне, десь така сутність існує, але вона не втаємничена у плани тих, хто напосів поставити сторч боввана в земному світі. Така ж ситуація склалася і в моєму місті. Отже, на якийсь час я можу полегшено зітхнути. Чи на довго?