— Чи не прийняв ти, друже, іслам? — поцікавився Костя, кивнувши на недопиту чарку.

— Та ні. Але й правил їхніх не порушував. — У вусаня був густий баритон. — Одне з них — не вживати спиртного. За десять років геть відвик….

— А як сталося, що ти не повернувся на судно? — поцікавився Лікар. — Тебе що, викрали?

— Не зовсім. Там виникла якась проблема у судновласника; затримали судно за несплату чогось… Ми ж у ці дні по Александрії вешталися. А був у нас знайомий — портовий митник майор Саїд. Ми йому платили помірну плату і у нас ніколи не виникало клопоту з контрабандою. Стосунки мали дружні, часом і чарку з ним перехиляли. Ага, він не належав до тих, хто надмірно дотримувався шаріату. Саїд чимось нагадував нашого — одесита. Розмовляли на суміші мов: англійської, російської й арабської. Якось він мені показав оголошення в газеті, в якому набирали охоронців для шейха. Власне, то був нафтовий Магнат. Вони підбирали рослих чоловіків, яких, після відповідної підготовки, призначали охоронцями власника корпорації, його менеджерів та бухгалтерів у їхніх поїздках. Охоронців підбирали не із своїх. Це було щось на зразок іноземного легіону. Платили добре. Я тоді подумав, що за півроку зможу заробити на квартиру в центрі Одеси, а Ритин будинок буде нам як дача на березі Куяльницького лиману. Але не сталося, як гадалося. Заробіток наш клали в банк корпорації, і тільки частину його видавали на руки. Ми тоді не знали чий це банк. Коли на рахунку вже набігла пристойна сума, я намірився був забрати гроші й накивати п’ятами, але з банку мене направили в корпорацію, аби я уважно прочитав угоду. А її було складено англійською й арабською мовами, які я до пуття не тямив. Маленькими літерами внизу зазначалося, що термін угоди — десять років. Можна було б чхнути на гроші і втекти, але ж у нас вилучили документи. А мешкали ми в пустелі, в замку, де знаходилося серце корпорації. Це було своєрідне містечко за високими мурами. З Каїром, Александрією та іншими великими містами сполучалися з допомогою гвинтокрилів. Наша команда складалася з десяти чоловіків. За командира був їхній. Він поставляв нам інструкторів, від пенсіонерів-цеерушників до майстрів східних єдиноборств; істориків, які вчили нас історії Єгипту, возили на всілякі екскурсії. Десь раз на місяць ми могли відіслати лист додому. Але нам не гарантували, що ми отримаємо відповідь. Вже зовсім недавно, коли почалися оті події — ну, ви про них знаєте — ми довідалися, що жоден з наших листів, які ми кидали в поштову скриньку, не був відправлений. Спочатку спробував утекти боснієць з нашої групи, але скоро нам сказали, що він загинув під час однієї з поїздок. Ми б повірили цій легенді, якби не допомагали йому готуватися до втечі — скинулися хто скільки міг на дорогу. Десь через рік намірився був зробити ноги француз канадійського походження, але й він також загинув. Після вже ніхто не наважувався. В Александрійський порт, де я орієнтувався не гірше, ніж в Одесі, за багато років не заходило жодне українське судно. Вислизнути з того зашморгу, у якому ми опинилися, було неможливо. Адже корпорація, хоч і значилася приватним підприємством, але була державою в державі. Всі службовці Єгипту боронили її інтереси, мовбито інтереси Єгипту. Мабуть, через такі правила гри в державі і спалахнула революція, активісти якої шукали спільників усюди, навіть поміж таких найманців, як ми. Ще до смути я натрапив у Каїрі на один український банк і відкрив там рахунок. Ну, клав туди потрошку, щоб на випадок утечі мати заначку. Боснієць чого пропав? Бо ми всі скидалися на його втечу, а, отже, про це довідався наш зверхник. Та раптом почалася справжня революція. До нас підійшли активісти, і ми разом з ними подалися в банк. Службовці під дулами автоматів віддали найманцям вклади; мій же переказали туди, куди я сказав. Прямо від них я потелефонував у той банк і мені повідомили, що гроші вже у них на моєму рахунку. То якийсь київський банк. Треба подивитися, може, його філія є і в Одесі. Це тоді, Ритулю, я вкинув тобі листівку. Адже всемогутності корпорації прийшов край, і вже діяв закон — також і на пошті. Таким же чином ми забрали й документи. Коли я відчув у кишені паспорт, то спізнав щось таке, ніби з мене щойно зняли кайдани. Без посвідчення особи в чужій країні ти — чужа власність.