Я у формі морського офіцера стояв на верхній палубі, спостерігаючи як піді мною, по трапу рухалася вервечка пасажирів, кінець якої губився в залі морвокзалу. Нарахував близько тисячі їх, коли раптом завібрував у кишені телефон. Дзвонив Костя.

— Ти збив мене з ліку, — сказав я. — Їх уже скоро тисяча буде. Переважно — сім’ї. Питаєш, що вони за одні… Темні, майже всі. Не темних — десь із півсотні. Ага, он уже видно й кінець черги. Отже їх буде тисячу сто — тисячу сто п’ятдесят чоловік. Ваше судно, напевне, ще не знало такої концентрації астральних істот. Це вже не судно, а Темний Сателіт. Не важко уявити, скільки поміж них приходьків. Хоч я від них і перебуваю кроках у п’яти, але в мене розболілася голова, і я ледь тримаюся на ногах від втрати енергії. У-у, суки! Кіноцефали!

— А це що таке? — поцікавився лікар.

— Песиголові. Ну, ті, хто вважає своїм пращуром не мавпу а собаку. У нашій мові збереглося слово «песиголовці».

Я не сказав Кості, що звір у мені біснувався вже кілька разів. А це означало, що у тілі темного ховався прибулець. Такі, проходячи піді мною, і відчувши небезпеку, сторожко роззиралися довкіл. Один із них ішов сам, несучи велику валізу, — і в мене мало не вихопився оклик подиву: пасажир, як дві краплі води, був схожий на Володьку-Валтасара — здоровенного гладуна, якого я бачив колись на лікарняному ліжку. На мить здалося, що водночас із цим у ніс ударило духом його сечі. Пасажир відрізнявся від жертви дорожньої аварії тільки тим, що на відміну від першого — рудого, у нього на лисині вгадувалося ріденьке пасемце сивого волосся. Другий, наближення якого схарапудило в мені звіра-охоронця, можна сказати, був дублем чи копією Свистопляса-матюжника, який помер у палаті, де лежав Володька-Валтасар. Тепер він ішов з худорлявою чорнявкою й височенькою дівчиною, мабуть, то були дружина й донька; вони несли чималі пакунки. Я видивлявся поміж черги, що рухалася внизу, голову рудого покидька — сина Мардука, який колись привидівся мені, і який десь угорі посмикував повідок і погукував «Гать! Гать!» На другому кінці того мотузка валував рудий собака з нашийником, на якому вгадувалася монограма власника пса. Цим псом був Свистопляс. У дійсності я не бачив великої рудої голови і руки з повідком; те мені справді тільки примарилося, але те, що вони існують, у мене не виникало жодного сумніву. Якби той син Мардука зараз був тут, я б його «упізнав». Тепер він перебував або в ув’язненні, або ж устиг накивати п’ятами у спосіб, недоступний для тих, хто став пасажирами цього судна. Втім, міг бути і третій варіант — зараз він сидить за столом суддів, котрі досліджують злочини попереднього режиму.