Ми трохи позамовкали. Кожен задумався. І не хотілося дивитися в очі товаришам. «Зі мною усе буде добре, але ж комусь із них не пощастить. На те вона й війна». Приблизно так собі й міркували.

Більше я ніколи не думав на цю тему. На війні швидко вчишся жити сьогоднішнім днем.

АТО

АТО

На фермі

На фермі

Трохи випередивши колону, першою на місце приїхала розвідка. Ферма. Напіврозвалені корівники. Сухі бур’яни по груди. У пошуках розтяжок та іншої нечисті обійшли периметр. Чисто. Вибрали місця для постів і по четверо на кожному з них зайняли кругову оборону. Під’їхала колоною уся бригада, почала облаштовуватися. Уже в сутінках нам, нарешті, дозволили залишити на постах по двоє чатових і розгорнути намет для себе.

Штатного розвідувального підрозділу в бригаді не було, але командир знайшов вихід. Половину комендантського взводу укомплектували мобілізованими десантниками і розвідниками. Таким чином отримали дві розвідувальні групи по вісім чоловік. Я строкову службу служив у військах спецпризначення, тому теж потрапив у комендантський взвод. У позаштатний підрозділ командира призначити не могли, і розвідка жила в окремому наметі вільним козацьким товариством. По документам комендачі, по факту — розвідники. Приходив зі штабу начальник розвідки бригади, «нарізав» завдання, а ми їх відпрацьовували. Ходили на пости з охорони периметру бригади і щодня виділяли по кілька чоловік для супроводу командування на виїздах.

Два тижні чергували безперервно у три зміни, дві години через чотири.

Дві години стоїмо на посту.

Двадцять хвилин щоб прийти з нього і роздягнутися в наметі.

Три години двадцять хвилин на те, щоб підкинути буржуйку (листопад, як-не-як), напиляти/нарубати дров, сходити у їдальню поїсти, принести води, заварити чайок, поговорити по телефону, ще раз підкинути буржуйку і виспатися.

Двадцять хвилин щоб прокинутися, одягнутися і знову дійти до поста.

І отак по колу, змінюючи один одного, чотири рази на добу, з дня у день.

Насправді на посту ми не стояли, а копали на кургані позиції, ходи сполучення між ними та шляхи відходу. Позиції перекрили шифером, утеплили мішками із соломою, поробили зручні сидушки і позавішували входи. Осінні ночі холодні, дощі ніхто не відміняв, та й зима не за горами.

Уже через кілька днів я перестав відчувати часові орієнтири, розрізняти вечір і ранок, плутав сьогоднішні і позавчорашні події. Сусідів по намету тижнями бачив лише під час зміни на посту і сплячих. Зате час — летить. Дурні думки в голову не лізуть. І хочеться на передову, там чергують раз, максимум двічі на добу. Курорт!