Хоч від 1919 року я багато часу перебував за кордоном, та не втратив контакту зі збройними силами, а надто із шуцкорівською організацією. Я більш-менш орієнтувався в тому, якого поступу досягло фінляндське військо станом на 1931 рік і які вади йому притаманні.

Великий поступ відбувся у вишколі. Це стосувалося насамперед артилерії з її надзвичайно високим рівнем вишколу завдяки здібності й зусиллям інспектора артилерії генерал-лейтенанта Ненонена. Зросла однорідність офіцерського корпусу, і від 1924 ро­ку Військова академія випускала потрібну кількість команди­рів та штаб-офіцерів. Натомість ситуація зі зброєю й амуніцією була гіршою. Армія фактично мала на озброєнні лише те, що зосталося із часів визвольної війни, а та зброя, звичайно, вже застаріла й зужилася. Зовсім не було сучасної техніки, зокрема протитанкової й зенітної. Усе, що мало військо з панцеротанкової зброї, — це кількадесят танків «Рено», придбаних 1919 року, коли я ще був регентом, на мою вимогу й відомих ще із часів світової війни. Не в набагато кращому становищі перебувала й авіація. Особливо виразно постала скрута з мобілізаційними запасами, яких аж ніяк не вистачало на формування озброєної польової армії. Від 1927 року всі великі бойові навчання було з міркувань економії скасовано. Асигнувань на оборону сяк-так вистачило на створення й утримання збройних сил, яких кількісно бракувало для захисту держави, однак зброя і амуніція лишилися цілковито поза увагою.

За кілька років до того парламент ухвалив суднобудівну програму, що містила два панцерники берегової оборони, п’ять підводних човнів і невелику кількість торпедних катерів, і це відбулося насамперед завдяки активній пропаганді недержавної організації — названої згодом Спілкою фінляндського флоту, — яка обстоювала інтереси морської оборони країни. Реалізація цієї програми мала завершитися 1932 року, але вона не передбачала повного озброювання суден. З огляду на те, що суднобудівна програма поглинула кошти, набагато потрібніші для подолання нестачі найелементарнішого в армії та авіації, можна лише пожалкувати, що потяг до розвивання морської оборони не пішов на користь іншим родам війська. Керівництво збройних сил не змогло скерувати цей ентузіазм у потрібному напрямі.

Берегова артилерія більш-менш ефективно захищала столицю країни і ще деякі сектори, проте інші надзвичайно важливі прибережні й острівні ділянки лишалися без прикриття. До останніх належали Аланди, оборона яких була складною проблемою.

Шуцкорівська організація постійно розросталася й охоплювала нові сфери діяльності, однак дотації на неї не зростали відповідною мірою. Взаємодія між армією й цією добровільною організацією була недосить тісною. Що технічні засоби, що вишкіл дуже різнилися, і давалася взнаки відсутність єдиного керівництва.