Богдан стенув плечима:

— Не знаю.

Повз них промчали хлопці з паралельного потоку, осіб шість, Лесьці довелося відступитися, пропускаючи їх, буквально втиснутися в стінку, і Богдан машинально ступив до неї: затулити, загородити собою, бо ж ці коні завиграшки зіб’ють з ніг. Вдихнув її парфуми, знайомий трав’яний запах.

— Приходь, — мовила вона. Зовсім поруч.

Він відступив на крок, запізніло подумавши, що краще було б зайти на кафедру слідом за тими хлопцями, попрощавшись на ходу. Він тепер весь час запізнювався, не встигав, гальмував. І затягувалася пауза, і треба було щось відповісти — що?..

— До речі, — сказала Леська, — ми хотіли ще й Арну запросити… якщо вона, звісно, зможе. Запитаєш, га?

І враз усе стало зрозуміло, нецікаво, нудно, як завжди.

— Вона у Франції зараз, — відповів Богдан. — Здається… Лесю, я побіг, вибач. Немає часу.

— Так, багато відволікався. Звісно, це нервує. Адже я ґрунтувався на засновку, що він є у кожного, так чи інак — свій час. (із протоколу підозрюваного Марковича А. І.)

— Так, багато відволікався. Звісно, це нервує. Адже я ґрунтувався на засновку, що він є у кожного, так чи інак — свій час.

Вони мерехтять і метушаться, і квапляться, і заважають одне одному; я не встигаю не лише зчитувати зі стрічки, але й відстежувати пульсацію еквосхеми, конвульсивної, передсмертної. Від картинки на панелі ряботить в очах, і медична програма вимикає зображення. Тепер я ще й осліп; наївний превентивний захід, покликаний відтермінувати справжню сліпоту. Хоча яке це насправді має значення.

Намацую сенсор під долонею, намагаюся дати команду. Двома пальцями практично неможливо набрати потрібну комбінацію; а напередодні ж у мене працювала вся кисть. Я тепер живу так повільно, що мене переганяє навіть власна смерть.

А від життя, від усього, що відбувається там, назовні, за межами мого хроноса, напакованого високотехнологічним медобладнанням (на це в мене, дякувати Богові, вистачає екво, і тому можна дозволити собі розкіш померти вдома), я відстаю, безнадійно відстаю, і вже ніяк не можу ні на що вплинути. А вони метушаться, квапляться, женуть мов оглашенні свій час, ні біса не розуміють і не можуть домовитися. Здається, вони там навіть не дійшли спільної думки щодо припинення енергофінансування плебс-кварталу. Ще сподіваються, що минеться. Що відбудуться малою кров’ю, подачкою, надбавкою екводотацій, як-небудь… Тьху.

Вони не були там, не бачили і не здатні уявити. Неправда, що наші страхи випереджають об’єктивну реальність. Страх замішаний на уяві, а в цій царині ми схильні собі лестити. Не кажучи вже про соціальні страхи, такі ж убогі, як і усереднена фантазія. Глибоко в нашій колективній, зведеній до спільного знаменника душі ми зневажаємо плебс-квартал, а тому наша звична фобія не відображає і сотої частки реального стану речей.