Лечу над розсипищем зірок уночі, діамантів на чорному оксамиті, світів у Всесвіті. Незчислимих. Осяйних. Неповторних.

Усе це — люди. Я вже й забула, як же їх багато, людей.

Срібляста ящірка-брелок з рубіновими очима гойдається і танцює над панеллю. Стягнутий хронос шарудить об пологу обшивку флайсалону, відстає на часточку міліметра, спалахуючи алмазним порохом, і тоді зоряні світи інших людей ззовні, оповиті півпрозорим палахким фільтром, колишуться і стають ще красивіші. Помалу звикаєш до незвично тісного особистого простору, по тривалій перерві це завжди нелегко, а ще ж доведеться вийти із флаю… дарма, якось воно буде. Взяти хоча б Маргариту, яка збавляє купу часу тут, у загальному, підвисаючи потім в особистому — як сама була зізналась у мережі — на максимальну амплітуду, мало не півсекунди на абсолютний рік, — цікаво, невже таке справді можливо? І яка вона — це теж дуже цікаво — зараз?..

Спалахи, зірчасте тріскотіння, вогні.

І раптом розумієш: не хочеться тобі бачити ніякої Маргарити, зустріч із нею, необов’язкова і спонтанна, насправді лише привід вирватися. Зі свого затишного, обжитого особистого простору — сюди, поза все. Після тривалих місяців, таких правильних, плідних і помірковано-спокійних, відчути знову той неймовірний, до крику, захват, побачити прекрасну нескінченність вогнів і людських світів. Навіщо, заради чого — не так уже й важить. Просто побачити, пройнятися, відчути.

У величезному небі сяє, мінячись чистими спектральними барвами, Абсолютний Годинник. Запізнююся. Прискорила особистий час, трошечки, хвилина до двох — та чи варто, коли нікуди не квапишся?

Годі, облиш. Адже домовилися.

Коли, роздивляючись крізь іскристу плівку хроноперешкод вогні, ще й ледь примружитися, вони починають закручуватись у спіраль, перетікаючи один в одного, мерехтіти у спільному танцювальному ритмі, і тоді знову робиться моторошно. Загальний простір нівелює весь особистісний світ до яскравої цятки в єдиному візерунку, безіменної зірочки в космічному нуртовищі, виводить за межі вагомого, у похибку, в хисткість, парадоксально зрівнюючи одиницю з нулем. Якщо згасне одна така зірочка, Всесвіт не постраждає, не зауважить. Але вони не гаснуть — жодна, ніколи, і в цьому найвищий сенс світобудови, її бездоганна досконалість.

Іще ледь-ледь пришвидшую особистий час, і простір на мить із чорно-сяйливого стає перлистим.

Коли відновлюється баланс і прозорість ілюмінаторів, я бачу пристань — близько-близесенько, вже геть без можливості для маневру, й доводиться на максимум врубати екстрене хроноприскорення, гарячково пригадуючи алгоритм швартування, сто років цього не робила.