Поїзд стояв у лісі, на низькому насипі. У відчиненому вікні безвладно лежало тіло ненажери. Голова, груди і руки звисали назовні. Альберт бачив тільки його ноги, що конвульсивно посмикувались. Поряд на лавці валялися рогові окуляри.

— Не підходити до вікон! — крничав хтось.

По гравію насипу рипіликовані чоботи, долинали гучні слова команди.

До купе вбігла жінка в шубі. На голові в неї знову була пов’язана червона в білий горошок хустина.

— Що? Що сталося? — хрипко спитав її солдат.

— Не знаю. Не знаю. Убитий? — майже нестямно промовила вона, з острахом дивлячись на мертве тіло у вікні.

— Рокита, Рокита напав! Це його місця… — долинув з підлоги глухуватий голос священика.

— «Діво Маріє, змилуйся над нами, господь з тобою», — голосно молилися баби.

У коридорі загупали кроки. В дверях купе зупинилося троє чоловіків з автоматами, в польських мундирах і конфедератках. Один із них — молоденький, з випещеними чорними вусиками, — обережно відсторонивши даму в каракулевій шубі й легенько вдаряючи кінчиком чобота по випнутих сідницях перекупок, торував собі дорогу до вікна.

— Готовий. Убек[3] — сухо ствердив він, схилившись над убитим.

Потім схопив мертвого за ноги і легко скинув його на насип.

Побачивши польські мундири й орли на конфедератках, солдат зрадів. Обличчя його розпливлося в широку усмішку.

— Ей ти, руський, ходімо, — поманили його пальцем поляки, виходячи з купе.

Солдат поквапився за ними, вдоволений, що зможе прислужитися. В коридорі у нього вирвали гвинтівку.

— Що таке? Що? — нервував він.

Але його повели до виходу, підштовхуючи дулами автоматів.

Кроки стихли, грюкнули двері вагона. За хвилину сухо вдарив пістолетний постріл. Пролунав пронизливий крик болю, що перейшов потім у хрипкий протяжний стогін, — його обірвали два нові постріли.

Молода жінка напівпритомно опустилася на лавку. На її білих щоках нервово здригалися м'язи.

Альберт відкинув клумаки, торкнувся жінчиної руки.

— Вам погано?