— Добре. Бо я також ще не хочу спати.

Піжама Тенґо була для дівчини завелика, а тому Фукаері сильно підкотила і рукави, й поділ. Коли нахилялася, то з-під коміра частково визирали опуклості її грудей. Дивлячись на Фукаері у своїй піжамі, Тенґо відчував, як йому дух перехоплює. Він відчинив холодильник і вилив у склянку залишки вина у пляшці.

— Ти не голодна? — запитав Тенґо. По дорозі додому вони заходили в невеликий ресторан поблизу станції Енкакудзі й з'їли спагеті. Небагато, а крім того, відтоді минув певний час. — Може, приготувати щось просте, скажімо, сандвіч абощо?

— Я не голодна. Краще прочитайте, що ви написали.

— Що я оце написав?

— Так.

Тенґо взяв ручку й, затиснувши між пальцями, покрутив нею. В його великій руці вона здавалася страшенно маленькою.

— Зазвичай я не показую людям рукопису, поки не допишу до кінця й не відредагую. Бо це погана прикмета.

— Погана прикмета.

— Я сам так вирішив.

Якийсь час Фукаері дивилася на Тенґо. Потім заправила комір піжами.

— Ну то почитайте мені якусь книжку.

— Почитати книжку, щоб ти заснула?

— Так.

— Тобі Ебісуно-сан часто читав книжки, правда?

— Бо сенсей завжди не спав до світанку.

— Сенсей читав тобі й «Хейке-моноґатарі»?

Дівчина хитнула головою.

— Слухала касету.

— І тому запам'ятала? Напевне, касет було багато?