— Вибачте за надмірну допитливість. У вас якась особлива професія?

— Розслідувачка страхової компанії, — не вагаючись, відповіла Аомаме.

— Розслідувачка страхової компанії, — ніби пробуючи незнайому страву, старанно повторив таксист.

— Розслідую грошові махінації в страховій компанії.

— Ого! — здивувавшись, сказав він. — Ця махінація якось пов'язана із столичною швидкісною автострадою?

— Саме так.

— Як у тому фільмі.

— Якому?

— Старому. Зі Стівом Макквіном у головній ролі. Щоправда, назву забув.

— «Афера Томаса Крауна», — підказала Аомаме.

— Так-так. У ньому Фей Даневей виконує роль розслідувачки страхової компанії. Вона фахівець з питань незаконного отримання компенсації за крадене застраховане майно. Макквін — мільйонер, який для власної розваги чинить злочин. Фільм дуже цікавий. Я його дивився, коли був учнем середньої школи вищого ступеня. Музика в ньому мені подобалася. Класна.

— Мішеля Леґрана.

Таксист проспівав собі під ніс перших чотири такти. А потім, зиркнувши у дзеркало, ще раз пильно придивився до обличчя Аомаме.

— До речі, у вас є щось схоже з тією Фей Даневей, чи не так?

— Щиро дякую, — сказала Аомаме, зробивши певне зусилля, щоб приховати усмішку на своїх губах.

Смуга столичної швидкісної автостради, що вела до центру, як і пророкував таксист, була переповнена. Затор почався приблизно через сто метрів, як вони виїхали на неї. Виявився, так би мовити, взірцевим. Але саме цього Аомаме бажала. Однакового одягу, однакової дороги, однакового затору. Шкода тільки, що з радіоприймача в таксі не лилася «Симфонієта» Яначека, а звук не був таким високоякісним, як у тому автомобілі «Crown-Royal Saloon» фірми «Тойота».

Затиснуте між вантажівками, таксі рухалося повільно. Довго зупинялося на одному місці, потім, ніби згадавши, посувалося трошки вперед. Молодий водій сусіднього рефрижератора під час зупинки захоплено читав журнал з малюнками у стилі манґа. Подружжя середніх літ у кремовім автомобілі «Corona-Mark II» фірми «Тойота» з невдоволеним виразом обличчя дивилися вперед й ані разу не заговорили. Можливо, не мали про що. А може, тому, що одне одному щось сказали. Зручно вмостившись на сидінні, Аомаме віддалася роздумам, а таксист слухав радіопрограму.

Нарешті вони доїхали до дорожнього знаку з написом «Комадзава» й, немов равлик, посунули до Санґендзяя. Раз по раз Аомаме піднімала голову й поглядала на краєвид за віконцем. «Я востаннє бачу це місто. Їду кудись далеко», — думала вона. Однак, незважаючи на такі думки, ніяк не могла полюбити Токіо. Всі будівлі вздовж столичної швидкісної автостради були непривабливими, почорнілими від вихлопних газів автомашин, повсюди стирчали крикливі рекламні оголошення. Від споглядання такого краєвиду на душі ставало важко. Навіщо люди створюють таке гнітюче середовище? І навіть не кажуть, що світ має бути прекрасним. Хіба не було б краще, якби все не опустилося до такого огидного рівня?