Що вона хоче йому показати?

В оповіданні «Повітряна личинка» дівчина, головний його персонаж, знаходить у личинці своє друге «я». Свою дооту. Вона залишає дооту й тікає з громади. А от що, власне, міститься в його (Тенґо інтуїтивно відчув, що це його власна личинка) повітряній личинці? Щось добре чи зле? Воно кудись поведе його чи стане перешкоджати? І, власне, хто доправив сюди повітряну личинку?

Тенґо не знав, яких дій від нього вимагають. Але ніяк не міг набратися відваги, щоб встати й зазирнути всередину личинки. Боявся того, що щось у личинці завдасть йому шкоди. І круто змінить його життя. Від таких думок, сидячи на маленькому стільці, він завмер, немов людина, якій перекрито дорогу для втечі. Зараз він боявся так само, як тоді, коли не відважився заглянути в домову книгу своїх батьків або шукати Аомаме. Не хотів знати того, що, приготовлене для нього, містилося в повітряній личинці. Якби міг, хотів би залишитися в невіданні. Хотів би негайно піти з цієї палати, сісти в електричку й повернутися до Токіо. Хотів би заплющити очі, затулити вуха і втекти у свій маленький світ.

Однак він знав, що нездатний цього зробити. «Якби я поїхав, не побачивши, що там усередині, то, напевне, все життя жалкував би, — міркував Тенґо. — Відвернувшись від того, що в личинці, ніколи не міг би собі простити».

Не знаючи, що робити, він довго сидів на стільці. Не міг ні рушити вперед, ні відступити назад. Поклавши руки на коліна, вдивлявся у повітряну личинку на ліжку й іноді крадькома поглядав за вікно. Сонце вже заходило, й легкі вечірні сутінки поволі огортали сосновий бір. Як і перед тим, не було вітру і не чулося морського шуму. Панувала дивовижна тиша. Коли в палаті ставало щораз темніше, білий клубок на ліжку світився дедалі яскравіше й виразніше. Тенґо здавалося, ніби сам клубок живе. У ньому світилося життя. Зберігалося своєрідне тепло й звучала таємнича нота.

Нарешті зважившись, Тенґо встав і нахилився над ліжком. Тікати вже не годилося. Він не міг жити, відвернувшись від усього, що було перед очима, як лякливий підліток. Тільки знання правди дарує людині надійну силу. Хоч би якою була та правда.

Щілина на повітряній личинці залишалася незмінною — ні більшою, ні меншою. Примруживши очі, Тенґо спробував заглянути в неї, але не зміг нічого там помітити. Його зір наткнувся на темряву і начебто на тонку плівку. Тенґо перевів подих і перевірив, чи не тремтять руки. Після того просунув пальці у двосантиметрову щілину й поволі, немов розчиняючи двері, розсунув її на обидва боки. Розсунув її просто, без опору й звуку. Так, наче вона очікувала, що він це зробить своїми руками.