Вийнявши з рюкзака баклагу, я відкрутив кришку, обережно, щоб не розлити жодної краплі, ковтнув вологи, довго протримавши її в роті. Коли ковтав, з глибини горла пролунав гучний звук — здавалося, щось тверде й важке звалилося на підлогу. А я ж проковтнув мізерну кількість води.

— Окада-сан! — Крізь сон я почув, як хтось мене кличе. — Окада-сан! Окада-сан! Прокиньтеся, будь ласка.

Це був голос Крити Кано. Я насилу розплющив очі, але навколо себе, як і раніше, нічого не побачив. Межа між сном і пробудженням була хисткою. Я спробував підвестися, але пальці так ослабли, що вже не слухалися мене. Тіло скоцюрбилось, охололо, стало млявим, наче забутий у холодильнику огірок. Свідомість затьмарилася від виснаження і безсилля. «Гаразд! Роби, як сама хочеш. А я в думках напружусь і скінчу по-справжньому. Якщо хочеш — будь ласка». Із затьмареною свідомістю я чекав, коли вона розстебне ремінь на моїх штанах. Та голос Кано долітав звідкись здалека, згори. «Окада-сан! Окада-сан!» — кликала вона. Я підвів голову — половина кришки була відкинута і над нею видніло чарівне зоряне небо. Шматок неба, вирізаний у формі півмісяця.

— Я тут! — Я насилу підвівся, встав на ноги і, поглядаючи догори, крикнув ще раз: — Я тут!

— Окада-сан! — Голос належав реальній Криті Кано. — Ви тут?

— Так-так, я тут!

— Чого ви там опинилися?

— Довго пояснювати.

— Пробачте, вас погано чути. Голосніше, будь ласка.

— Я ж вам кажу: це довга історія, — закричав я. — Як виберуся звідси — докладно про все розповім. Зараз не можу говорити голосно.

— Тут ваша драбина лежить?

— Моя.

— Як вона тут опинилася? Ви що, закинули її сюди?

— Та ні! — відповів я. «Навіщо я мав би це робити? І чи міг би?» — подумав я. — Ні! Не закинув. Це хтось таємно від мене витягнув.

— Якщо так, то ви не можете звідти вилізти?

— Аякже! — терпеливо погодився я. — Правду кажете. Не можу вилізти. А ви не спустили б мені драбину? Тоді я вибрався б нагору.

— Так, звичайно. Зараз спущу.

— Гей, спочатку перевірте, чи прив’язана вона міцно до дерева. Бо інакше…