Світло ковзнуло нижче. Левченко, не контролюючи себе, грубувато відштовхнув Жору вбік.
— Кажете, є? — почулося ззаду.
Левченко знав, чий це голос. Навіть думав застати його тут раніше, безуспішно намагався гукнути на допомогу. І все одно поява виявилася несподіванкою.
Або не почули, як заходив, захопившись проникненням у тутешню таємницю.
Або він крався тихо, нечутно.
Не всі в його віці так можуть.
Розділ дванадцятий Гот
Гот
1
— Якби я міг відкрити цей сейф сам, мене б уже тут не було.
— Що вам заважало, Савичу? Не стійте там, у дверях. Підходьте ближче. Поговоримо.
— Нам, очевидно, давно треба було поговорити, Андрію.
Доктор Антон Нещерет зробив кілька кроків уперед. Ставши так, все ще намагався триматися далі від благенького світла. Та Левченко виставив перед собою ліву руку з ліхтариком, аби промінь вихопив старого лікаря з темряви. Він сіпнувся, спробувавши відійти з поля зору. Тоді махнув рукою, ніби розганяючи набридливу мошкару.
— Ми могли б домовитися, старший лейтенанте. Тоді б вам не довелося тягнути сюди зайвих свідків.
— Чисто теоретично, Савичу — про що ви збиралися зі мною домовитися?
— Чому — збирався? Я для цього й прийшов. Слухайте, ви, коли заскочили до мене сьогодні по обіді, вже все знали?
— Зовсім все сподіваюсь почути від вас. Тут і тепер. Вам же хочеться розказати комусь про власні наукові досягнення. Ви ж не витримали, почали вчора вночі. Тільки я тоді дуже хотів випити самогонки і спати. Пропустив повз вуха кілька важливих деталей.
— Гм… А якби не хотіли пити й спати?