Хоча варто визнати: сюжети про експерименти над людиною, точніше — про спроби створити нового індивіда, в згадані часи були надзвичайно модними. Булгаков просто вирішив бути, говорячи сучасною мовою, в тренді. Але, на відміну від романів того ж радянського фантаста Олександра Бєляєва, його повість відразу заборонили. Опублікувавши лише через шістдесят з гаком років після написання, та закріпивши успіх однойменним фільмом — без перебільшення, блискучим. Не всякий навіть сьогодні читав повість Булгакова. Проте мало знайдеться тих, хто не бачив стрічку «Собаче серце», не цитує її героя — професора Преображенського, та антигероя — Поліграфа Шарикова.

Адже саме вигаданий професор раціонально, логічно та категорично, кожним своїм словом доводить ще в момент написання, коли радянській владі не стукнуло й десяти років, чому її не повинно існувати. Натомість Шариков, перетворений його генієм із дворового пса на людину, наочно демонстрував не лише особистий крах його творця, а й крах радянської комуністичної системи, котра спирається на таких шарикових.

Далеко ходити не треба: роман, який ви щойно прочитали, писався в тривожний, складний, трагічний для України період. Ми, кожен у міру сил та можливостей, з болем та кров'ю прощалися з системою, в якій комфортно могли існувати лише штучно створені шарикови, і з якої все важче було миритися мислячим людям. З Шариковим порівнювали і малограмотного, вихідця з соціальних низів тодішнього президента нашої країни Віктора Януковича, і вірних йому членів Партії регіонів та комуністів, і особливо та персонально — одіозного політика Олега Царьова. Котрий навіть зовні нагадував людину–пса, геніально зіграного російським актором Володимиром Толоконниковим.

Більшовики впізнали себе в Шарикові. Ось чому повість Булгакова — заборонила надовго. Але ж романи Бєляєва та інших, написані на подібну тему, радянська влада дозволяла. При тому, що всюди експерименти над людьми завершувалися трагічно. Зусилля вчених виглядали безглуздими, призводячи лише до людських трагедій. Чому комуністичні лідери злякалися маленької повісті, пропускаючи крізь гребінь цензури аналогічні твори?

Відповідь проста. Дію своїх романів «Голова професора Доуеля», «Людина — амфібія» та більшості схожих Олександр Бєляєв переносив за межі СРСР. Або — до Америки, або — до неназваних, але все одно — ворожих капіталістичних країн. Там можна критикувати дійсність, яку вважають чужою та ворожою. Ніхто з організаторів, натхненників та втілювачів радянського експерименту себе й близько не впізнає. Загалом же тогочасні радянські фантасти лише розвивали західну традицію. Котра в світлі курсу комуністів на зміну людської природи експериментальним шляхом і створення принципово нової спільноти «радянська людина» стала дуже актуальною.