— Мені погано, — несподівано сказала пацієнтка і повторила знову: — Мені погано-о-о…

Усе сталося настільки швидко, що Андрій навіть не встиг усвідомити, що відбувається, її дихання почастішало, потім ще, тоді вся вона напружилася, погляд поплив…

— Агов, красуне! — гукнула Орися. — Докторе, у неї обморок!

Він випростався. Обличчя дівчини стало блідим, майже білим. Дихала вона так само часто й нерівно, потім очі закотилися під лоба, губи розтулилися, і вся вона якось зм’якла. Покинувши інструменти, Андрій розгублено повернув її обличчя до себе і поляскав по щоках. Реакції не було. І цієї миті вона якось стиснено видихнула, потім ще і ще. Здавалося, дівчина силкувалася вдихнути, але не могла, тільки короткий видих за видихом.

Сестра підняла її ноги догори, санітарка терла за вухами мокрим бинтом… Ні, хвора не зомліла. Здогад його вжахнув. У неї шок! Шок від введеного новокаїну, який вона, очевидно, не переносила. Один на тисячу випадків! Спливали секунди, а Андрій стояв, не ладен збагнути, що вдіяти. Тим часом дівчина зробила останній видих і більше не дихала.

І Андрій розгубився. Зчинився галас. Гримали двері, Орися тремтячими руками намагалася дістати щось зі свого ящика, хтось притяг апарат для вимірювання тиску… Уся ця метушня таки вивела його зі ступору. Внутрішній «автомат», що несподівано дав збій, нарешті запустився. Андрій вихопив у практиканта фонендоскоп, роздер на хворій сорочку і приклав слухавку до грудей, але чув лише галас, що стояв навколо.

— Тихо!!! — гримнув він не своїм голосом.

Запала тиша. І в цій тиші його слух, ще прибитий галасом, ніяк не міг відшукати характерного, такого жаданого звуку. Андрій притискав фонендоскоп до її грудей, намагаючись знайти потрібну точку. І ось нарешті… Ні, навряд чи це можна було вважати ударами серцевих скорочень у класичному розумінні, але він почув, як у її грудях щось товклося, неначе поступово заспокоюючись. Ще не затихло повністю. Другою рукою автоматично знайшов сонну артерію. Там також слабкі пульсові поштовхи вщухали.

— Швидко! Адреналін, атропіну кубик і преднізолон — дев’яносто у вену!

Андрій ухопив дівчину за сорочку й одним рухом зісмикнув її з високого перев’язочного столу на низеньку кушетку, що стояла поруч. Склавши долоні навхрест, натис їй на грудну клітку — один, два, три, чотири, п’ять. Тоді набрав повні груди повітря, розтулив її білі губи й видихнув у них що було сили. Здавалося, її легені розірвуться. Усе його повітря не вмістилося в неї, і він видихнув залишки. І знову — один, два, три, чотири, п’ять. Видих у її рот, і знову… Хтось із фельдшерів «швидкої», притягнувши дихальний мішок, наклав маску на обличчя хворої. Тепер Андрієві стало легше — один, два, три, чотири, п’ять… Дихав за неї вже апарат.