Чи вдасться герою поставити крапку у смертоносному ланцюгу й вивести маніяка на чисту воду? Затамувавши подих, ми спостерігаємо, як вправні пальці журналіста клацають по клавіатурі, розрізнені припущення складаються у версії, за ними ось-ось прогляне розгадка. А в той самий час чиясь невміла рука виводить у загальному зошиті карячкуватим почерком слова любові і слова ненависті, у яких – і власне виправдання, і вирок сучасному суспільству, що втоптує в бруд найсвятіше й найчистіше почуття. Адже зворотним боком Любові є Божевілля, як нагадує нам автор в епіграфі до роману, цитуючи французького есеїста Мішеля Монтеня.

Якщо ви шукаєте жорсткої правди життя, нуртування темних пристрастей, гострих колізій моралі і закону – то «Осінній сезон смертей» написано саме для вас. Андрій Кокотюха вміє приголомшити, заплутати, пустити читача хибними стежками, приспати його пильність, щоб у фіналі вразити безжальною ясністю фактів. І ми знімаємо капелюха, захоплені талантом письменника, який розповідає нам історію про життя, любов і смерть так майстерно, що від неї не можна відірватися ані на хвилину.

Софія Філоненко, доктор філологічних наук

Автор хоче вірити, що всі дійові особи, навіть працівники міліції, не мають і не матимуть реальних прототипів, а сюжет від початку до кінця – плід авторської уяви

* * *

Кохання – це різновид божевілля.

Частина 1

Частина 1

Третя жертва

Третя жертва

1

1

Інколи місто скидається на величезного дрімливого звіра.

А люди – на кров’яні частинки. Носяться артеріями та венами вулиць, цілий день даючи тварині живучу енергію. Надвечір вони поволі загасає, даруючи гігантові бажаний спокій – ненадовго, до ранку… І так із року в рік, зі століття в століття…

Маячня, скажете? Але такі асоціації можна вибачити: п’яним багато чого прощають. І п’яним не дивуються – мало, що може стукнути в хмільну голову! А я зараз п’яний. Доза алкоголю поки що сумісна з життям, навіть робить його прекрасним. Я лечу – мчу в таксі крізь Велике Місто, що поринає в сон.

До речі, якщо розвинути теорію міста-звіра, то таксі разом із водилом і пасажирами – мною та моїм так само п’яним приятелем Сєвою – можна назвати вечерею монстра. Смішно, скажіть же, хіба ні? Звірюга згамав нас, а тепер перетравлює, засинаючи. І ми, перетравлювані, мчимо стравоходом – центральною вулицею… Як вона, в дідька, зветься?… Допилися… Хоч не так уже й допилися: просто радянські назви київських вулиць міняються на українські незалежні, але ми в такому віці, що тримаємо в пам’яті саме ті, совкові, тож заплутатися тут не штука. Дивно, що таксист не знає, як вони називаються тепер, а молодий же хлопчина, піонером точно був, хоч комсомол навряд чи застав… Ну їх, згадки про радянські вулиці, тягнуть за собою прикрі спогади. Повертаємося в сьогодення.