Тоді вони попрямували в південному напрямку через площу. Сонце вже пригрівало. Якийсь хлопчик кидав м’ячем об будинок, а потім відбивав його палицею. Той самий малий, якого вони бачили раніше. Вони зупинилися біля рецепції мотелю, у якому Вествуд забронював цілу купу номерів. Для себе самого, а ще для своїх фотографів і всіх інтернів та асистентів. Новою помічницею за столом була молода дівчина. Мабуть, вона готувалася до вступу в коледж. Вона виявилася моторною та вправною. А ще була веселою та яскравою. Ричер запитав у неї:

– Чому це містечко називається «Материн Спочинок»?

Вона відповіла:

– Я не повинна вам цього розповідати.

– Чому?

– Фермерам це не до вподоби. Вони хочуть, щоб про цю історію забули назавжди.

– Я не скажу їм, що це ви мені розповіли.

– Це перекручена форма давнього імені, традиційного для індіанців із племені Арапахо. Одне слово, проте воно звучить, як два. Це означає «місце, де ростуть погані речі».

Вествуд віддав Ченґ ключі від її машини з прокату і попрощався. Ричер пішов із нею в напрямку їдальні, де стояв припаркованим червоний форд.

Вона сказала:

– Ти ж збирався до Чикаґо.

Він відповів:

– Так, збирався.

– Ти хотів дістатися туди ще до початку холодів.

– Це завжди хороша ідея, що стосується Чикаґо.

– Ти можеш поїхати потягом о сьомій. Перекусити в їдальні. Поспати після обіду на сонці. На розкладному стільці. Я бачила тебе тоді, ще того, найпершого дня.

– Ти мене бачила?

– Я проходила повз.

– Я казав тобі. Я служив в армії. Я можу спати де завгодно.

– Я поїду до Оклахома-Ситі. Машину залишу в аеропорту. Гадаю, інтерни Вествуда привезуть йому ще одну. Я можу полетіти додому звідти.