Важко змусити Марко піти. Він налаштований лишитися. Йому весело, Анні ж тривожніше з кожною миттю.

— Ще один, — каже Марко Синтії, простягаючи до неї келих і не дивлячись дружині в очі.

Він надзвичайно голосний сьогодні — це виглядає награно. Анна питає себе, в чому річ. Останнім часом удома він був мовчазний. Сумний, пригнічений навіть. Але сьогодні, із Синтією, він — душа компанії. Вже певний час Анна відчуває, що з ним щось не те, якби ж тільки він сказав їй, що саме. Останнім часом він мало говорить з нею. Він відсторонився. Чи, можливо, він уникає її через її післяпологову депресію. Він розчарувався в ній. А хто — ні? Сьогодні він явно віддає перевагу яскравій і блискучій Синтії.

Анна перевіряє, котра година, і терпець їй уривається.

— Я йду. Я мала глянути на дитину о першій.

Вона дивиться на Марко.

— Можеш сидіти, скільки хочеш, — кидає вона крізь зуби. Марко кидає на неї пронизливий погляд, очі в нього блищать. Раптом Анні видається, що він не такий уже й п’яний, а от їй паморочиться в голові. Вони сперечатимуться про це? На очах у сусідів? Серйозно?

Анна шукає очима свою сумочку, хапає радіоняню, розуміє, що її вштрикнуто в розетку, нахиляється, щоб витягти її, усвідомлюючи, що всі за столом мовчки витріщаються на її розповнілу задницю. Ну й нехай собі. Вона відчуває себе так, ніби вони проти неї змовилися, ніби вважають, що вона псує їм задоволення. На очі навертаються сльози, та вона стримується. Вона не хоче розплакатися перед ними всіма. Синтія та Грем нічого не чули про її депресію. Вони не зрозуміють. Анна та Марко не казали про це нікому — лише матері Анни. Нещодавно Анна відкрилася їй. Вона знає, що мати нікому не скаже, навіть батькові. Анна не хоче, щоб про це знав іще хтось, Марко не хоче також, хоча й не казав цього. Та її виснажує те, що постійно доводиться щось із себе вдавати.

Коли вона повертається до них спиною, то чує в голосі Марко зміну настрою.

— Ти маєш рацію. Вже пізно, час нам іти, — каже він. Вона чує, як він ставить свій келих на стіл слідом за нею.

Анна повертається, прибираючи з обличчя волосся тильним боком долоні. Їй катастрофічно потрібна нова стрижка. Вона вимучено посміхається й каже:

— Наступного разу наша черга.

Сама ж подумки додає: «Приходьте до нас додому — там є дитина, і сподіваюся, вона кричатиме цілий вечір і зіпсує вам свято. Запрошу вас якраз тоді, коли в неї прорізуватимуться зуби».

Після цього вони швидко пішли. Їм не довелося збирати дитячі речі — лише себе, сумочку Анни й радіоняню, яку вона туди закинула. Синтію дратує, що вони пішли так швидко, Гремові — байдуже, й вони виходять через вражаюче важкі двері й спускаються сходами. Анна хапається за вишукано вирізьблене поруччя, щоб утримати рівновагу. Лише кілька кроків доріжкою, і от вони вже на власному ґанку із схожим поруччям і такими ж важкими дверима. Анна йде попереду Марко, мовчки. Можливо, вона промовчить до ранку. Вона підіймається сходами і завмирає, наче вмурована.