Ренісенб здригнулася, почувши за спиною тихі кроки. Вона різко озирнулася і, побачивши Генет, відчула звичну неприязнь.

Обличчя служниці скривилося в напівулесливій посмішці.

– Ренісенб, ти, певно, думаєш: «Тут нічого не змінилося», – сказала вона. – Навіть не знаю, як ми всі терпимо язик Сатіпі. Кайт хоча б може їй відповісти. Але не кожному з нас так пощастило! Я своє місце знаю, сподіваюся, і дуже вдячна твоєму батькові за те, що він дав мені дім, одяг і їжу. О, твій батько хороший чоловік. І я завжди намагалася зробити якомога більше. Я завжди працюю, допомагаю там і тут, не очікуючи вдячності. Якби твоя мати була жива, усе було б інакше. Вона мене цінувала. Ми були наче сестри! Вона була вродливою жінкою. Але я виконала свою обіцянку та свій обов’язок перед нею. «Придивися за дітьми, Генет», – попросила вона, помираючи. І я лишалася вірною своєму слову. Я вам усім служила й ніколи не сподівалася на «дякую» у відповідь. Я не просила вдячності й не отримувала її. «Це лише стара Генет, – казали люди, – не зважай». Ніхто про мене не думає. Та й чого б вони думали? Я просто намагаюся бути корисною, от і все.

Неначе вугор, вона обвила руку Ренісенб й увійшла до внутрішніх покоїв.

– А про ці подушки, ти вже пробач мені, Сатіпі, та я випадково почула, як Собек сказав…

Ренісенб відсунулася. В ній зринула стара антипатія до Генет. Дивно, як вони всі не любили її. Певно, через скімлення в її голосі, нескінченну жалість до себе та зловтіху, з якою вона роздмухувала суперечки.

«Ну гаразд, – подумала Ренісенб, – чом би й ні?» Певно, так Генет розважалася. Певно, життя її було позбавлене радості, і вона дійсно гарувала, як віл, не отримуючи вдячності. Але як подякувати Генет – вона так наполегливо привертала увагу до своїх зусиль, що це відбивало будь-яку щедрість.

Ренісенб подумалося, що Генет була з тих людей, які мали дарувати себе іншим, не отримуючи жодних дарів у відповідь. Вона була неприваблива й дурна. Однак вона завжди знала, що відбувається. Її безшумна хода, гострий слух, гострі пронизливі очі – завдяки цьому ніщо не втаювалося від неї. Часом вона тримала почуте при собі, часом підходила до різних людей, нашіптувала їм чужі секрети і в захваті спостерігала за їхньою реакцією на її історії.

В той чи той момент усі мешканці будинку раз по раз благали Імхотепа позбутися Генет, але він і чути про це не хотів. Можливо, він був єдиний, кому служниця подобалася, і вона платила за його покровительство щирою відданістю, яка дуже дратувала решту родини.

Ренісенб якусь мить постояла, замислившись і дослухаючись до суперечки невісток – після втручання Генет крики стали гучнішими, – а потім пішла до маленького покою, де сиділа її бабуся, Іса, із двома чорними дівчатками-рабинями. Вона була поглинута тим, що роздивлялася лляний одяг, який вони їй показували, відчитуючи дівчаток у властивій їй дружній манері.