Вулиці Відня, навіть центральні, освітлювалися все ще погано. Міська газовня була напівзруйнованою, а електрифікація проводилась повільно. Два промені автомобільних рефлекторів часом сполохували бродячих псів або безхатьків, які рвучко закривали очі руками, ніби боячись осліпнути. 

Біля замкнених крамниць можна було побачити й звичайних містян, які з ночі займали чергу, аби на момент відкриття мати змогу купити м’ясо, набіл чи інші продукти, які завозили в доволі обмежених кількостях, а тому їх не вистачало всім охочим. Щастило найбільше тому, хто мав дорослих родичів, які могли б замінити їх на кілька годин у черзі. Ті ж, хто мусили стояти всю ніч самі, бувало, не витримували й з гіркотою прямували додому, щоб поспати голодним сном тих кілька годин, які залишались до ранку. 

— Хай йому чорт, мені Відень значно миліший за денного світла, — ​сказав Реннер, відводячи погляд від вікна. 

— Нічне місто, як темна сторона Місяця. Це невіддільна частина цілого. 

— Я обираю світлу сторону. 

— А темна сторона обирає вас. Ви, так чи інакше, у цю мить їй належите. 

Канцлер перевів погляд на Шобера і кілька секунд спостерігав, як той методично протирає хустинкою свої окуляри. 

— Я все забуваю, що ви не лише поліціянт, але й філософ, — ​промовив Реннер. 

— Жодної філософії, Herr Kanzler. Річ у тім, що коли всі ваші підлеглі йдуть спати, мої люди залишаються тут єдиною законною владою. Тож, як ви розумієте, я не можу любити своє місто лише вдень. Уночі, разом з усіма своїми вбивцями, грабіжниками та повіями, Відень також лишається моїм коханим Віднем, — ​відповів Шобер і знову надів окуляри. 

Міхаель вимкнув двигун і поспішив до задніх дверей, щоб допомогти вийти своїм поважним пасажирам. 

— Гарного вечора, мої панове! — ​урочисто побажав він їм. 

Ті відповіли й неквапно рушили до дверей кнайпи. 

— Не знаю, як ти, а я зараз убив би за чарку доброго коньяку, — ​промовив Реннер, полишаючи знову звертання на «ви», до якого повернувся в авто. 

Чоловіки, мов за командою, насадили капелюхи глибше на голови. Вечір був по-осінньому прохолодний. Міський туман безликим привидом блукав поміж темних стін, огортаючи час від часу одиноких перехожих, мовби й справді велетенська бентежна душа намагалася знайти собі нове тіло. 

— Щодо справи, через яку ти мене покликав… — ​почав було Шобер, але канцлер його перебив: 

— Зайдімо досередини. Тут збіса холодно. 

— Авжеж, — ​мусив погодитись Шобер, тим більше, що Реннер вже вхопився за масивну ручку кнайпових дверей і потягнув їх до себе. З протилежного боку гостей зустрів усміхнений оберкельнер, який тут виконував роль метрдотеля.