Валерій ШЕВЧУК ПТАХИ З НЕВИДИМОГО ОСТРОВА Повісті

Валерій ШЕВЧУК

ПТАХИ З НЕВИДИМОГО ОСТРОВА

Повісті

ПТАХИ З НЕВИДИМОГО ОСТРОВА Повість

ПТАХИ З НЕВИДИМОГО ОСТРОВА

Повість

1

По гребені високого земляного валу тягся обмазаний глиною частокіл із дубових колод; здавалося крізь дощ, що то висока глиняна стіна. Стриміла вежа, дощ обмивав її, і вона химерно похитувалась у сірому світлі. В рові стояла глиняста вода, дощ цюпав по ній, і вода ставала наче гусяче тіло — згори на неї клалися жовті береги валу й частоколу. Перед брамою здіймався звідний міст, і Олізар на мент спинився, перестрашено озираючись. Але стояла мертвотна тиша, замок у мряці був міражний та розмитий; Олізар присів на сивий мокрий камінь, бо йому раптом відібрало дихання; в цій глухій стороні (бозна й куди він потрапив) йому почало здаватися, що він безнадійно заблукав. Сидів, понурившись, дощ сипав і сипав, а він уже коцюбнув. Потягло подувом, і лице його зросилося. Здригнувся, звів голову й сонно обдивився мур, що лежав перед ним. Від того муру, із мряки, випливла постать озброєної людини; він збагнув, що це хтось із замкової сторожі. Зрештою, було їх уже двоє, ішли повільно й розмірено, наче їм на плечі було покладено тягар. Олізар знову спустив голову і тупо дивився на свої вщент розбиті чоботи. Пальці ніг пролазили крізь подерту шкіру, а один кровоточив.

Сторожа наближалася, він уже чув навіть плюск води й цмокіт болота під їхніми ногами. Звів мокре лице: були вони як брати. Однаково сірі, як і цей дощ, однаково вусаті, однаково банькуваті — оглядали його сторожко й підозріливо. Тільки зараз Олізар побачив: на вежі стоять ще двоє, але постаті їхні звіддаля — наче дві вивішені ганчірки.

Дощ, здається, припинився — Олізар знов починав засинати на цьому камені, сиві смуги оповили мозок, подзенькували якісь дзвіночки, десь почувся гомін, забряжчала зброя. Блищала вода, хвилювалася мокра тирса, десь квікнула пташка, і її писк у цій тиші був різкий та хрипкий. Хмари розсувалися з небесної бані, і вона вже спалахувала неймовірно синіми латками. Олізар роздирав повіки: перед ним так само маячили стражники, тільки одежа їхня була не сіра, а кольору достиглої трави. Стражники йшли до нього, наче перебирали ногами на одному місці, махали в такт руками, пливли, і на них блищала броня: панцири, шишаки, а перед собою тримали смугасті, чорні по білому, тарчі. В руках тримали шаблі, за спиною витиналися луки, а збоку висіли сагайдаки з п’ятигорськими стрілами. Олізарові на мент стало страшно, отож він подивився туди, де запалала чиста латка неба, — в тій латці спалахнуло раптом тіло великого птаха.