Він плакав довго і безнадійно, доки не прокинувся в покійницькій — так йому здалося. Навколо нього купчились якісь люди, мабуть, прозектори, в такому ж сірому дранті, й уважно вивчали його труп. Він був переконаний, що шкіри на ньому немає, що вона зникла, і від того знову гірко заридав.

— Ти хто? — спитав його літній чоловік з сивою борідкою, схожий на головного прозектора.

— Я — сто тринадцятий, — ледве видихнув Гайдук.

— Та ти не бійся, ми свої, — засміявся сивобородий. — Хто ти?

— Сто тринадцятий, — уперто повторив Гайдук. — Де моя шкіра?

— Ти що — замерз? Шкіра при тобі. А тут жахлива спека. На, прикрийся, — незнайомець кинув Гайдукові в ліжко драну ватяну ковдру.

— Де я? — спитав Гайдук.

— Ти — в камері смертників, — весело інформував бородань. — Та ти не переживай. Це тимчасово... Що з тобою? Тобі погано? Може, води дати? — занепокоївся він.

— Ні, — підвівся на ліжку Гайдук. — Нічого не треба. Я сам.

Він вставив стопи до валянок, накинув на плечі ватяну ковдру, але сил піднятися не стало. Ноги тремтіли. Порахував співкамерників — їх було п'ятеро. Двоє лежали на ліжках горілиць і не брали участі в камерному житті. Ще двоє сиділи навпочіпки попід стіною, як роблять це пацієнти психушок. І тільки жвавий чоловік з сивою шкіперською борідкою, який виявив до Гайдука зворушливу турботу, весь час рухався, розмовляючи то з самим собою, то з мовчазними співкамерниками. Гайдук згадав золоте правило Мережка: перший сусід по камері, котрий звернеться до тебе, — підсадна качка.

— Ти що тут робиш? — спитав він підозріливо бороданя.

— Я — професор Бураго. Чув?

— Ні.

— Ніхто не чув, — трагічно-плаксивим голосом повідомив професор, сідаючи перед Гайдуком. Від нього йшов сморід, як від старого пса, Гайдуку здалося, що в професора жовті собачі очі. Бураго притишив голос:

— Послухай, сто тринадцятий. Післязавтра мене ведуть на шибеницю. А ці двоє, — він кивнув на тих, хто лежали на ліжках, — йдуть на смертну кару сьогодні вночі. Слухай мене уважно. Я тобі довірю свою таємницю, бо немає більше кому. Я був директором одного з найбільших українсько-російсько-німецьких дослідницьких інститутів. Інкомнац. Чув цю назву?

— Ні.

— Що ж це таке? Післязавтра мене не буде, а ніхто так і не знатиме про справу мого життя.

Він хотів патетично вознести руки до неба, але верхнє ліжко завадило йому зробити це, і неба в камері не було.

— Це був один з найважливіших у державі інститутів. Він мав відділення в Москві, Берліні, Мюнхені, Вінниці, Магадані... так... я не брешу, навіть у Магадані. Найкращі професори, доктори наук, архівісти... Що означає ІНКОМНАЦ? Інститут вивчення комунізму і нацизму, їхньої багатющої, безсмертної спадщини. У нас був власний логотип: у білому колі — червона зірка, всередині якої дуже майстерно було вписано чорну свастику. Коли нацизм і комунізм було повалено, людство скоїло страшну помилку: воно вирішило раз і назавжди забути, викреслити з пам'яті все, що було винайдено КомНаці. О, повір, сто тринадцятий!