— Я підтримую Переспівницю, — мовив Геймітч.
— Чудово. Голосування закінчено, — мовила Коїн. — А тепер ходімо, час страти.
Коли вона проходила повз мене, я простягнула їй склянку з трояндою.
— Зможете додбати про те, щоб Снігоу пристебнули оце? Біля самого серця?
— Звісно, — усміхнулася Коїн. — А ще я подбаю про те, щоб він дізнався про Ігри.
— Дякую, — мовила я.
В кімнату хлинули люди, оточили мене зусібіч. Останні приготування, макіяж, інструкції від Плутарха,
а тоді мене відвели до парадного входу в особняк. Столичне кільце було переповнене людьми, вони заполонили всі прилеглі вулиці. Свої місця почали займати офіційні особи. Варта. Чиновники. Очільники повстання. Переможці. Долинули гучні привітання: це означало, що на балконі з’явилася Коїн. Тоді Еффі поплескала мене по плечу, і я ступила під холодне зимове сонце. Під ревіння збудженого натовпу пройшла на своє місце. Стоячи в профіль до публіки, я чекала. Коли у дверях з’явився Снігоу в оточенні конвою, народ немов оскаженів. Снігоу прив’язали до стовпа, що було необов’язково. Він і так не збирався тікати. Та й не було куди втікати. Це вам не простора площа перед Тренувальним центром, а невеличка вузька тераса навпроти особняка президента. Не дивно, що мені навіть не запропонували попрактикуватися. Снігоу стояв усього метрів за десять од мене.
Лук завібрував у мене в руці. Закинути руку за спину, дістати стрілу. Вкласти її в тятиву, націлитися в троянду, не відриваючи очей від обличчя Снігоу. Він закашлявся, і по його підборіддю потекли тоненькі цівки крові. Язиком облизав пухкі губи. Я шукала його погляду: хотіла побачити бодай щось — страх, докори сумління, злість. Натомість угледіла знайомий зацікавлений вираз, як під час нашої останньої розмови. Він ніби знову казав: «Люба моя міс Евердін! Здається, ми домовилися, що більше не брехатимемо одне одному».
Так, він має рацію. Ми домовилися.
Кінчик стріли задерся вгору. Я відпустила тятиву. І президент Коїн, перекинувшись через перила балкона, впала на землю. Мертва.
РОЗДІЛ 9
РОЗДІЛ 9
Мій учинок заскочив усіх зненацька, і в мертвій тиші, яка запала над Столичним кільцем, чувся лише один звук. Сміх Снігоу. Моторошне булькотіння-гигикання, яке переросло в кашель: із горла Снігоу хлинула кривава піна.
Поки сірі однострої наближалися до мене, я міркувала над тим, яким буде моє недовге майбутнє в ролі вбивці нового президента Панему. Спочатку мене допитають, швидше за все, катуватимуть, а тоді публічно стратять. Можливо, дозволять, як колись, попрощатися з купкою людей, які досі мені небайдужі. Уявивши обличчя матері, яка тепер залишиться сама-самісінька на світі, я прийняла рішення.