Наш район Округу 12, який у народі прозвали Скибою, зазвичай переповнений шахтарями, які саме в цю годину поспішають на ранкову зміну. І чоловіки, і жінки — всі з низько опущеними плечима, опухлими суглобами, більшість із них уже давно не вичищають вугільної пилюки з-під обламаних нігтів і не намагаються вимити її зі зморщок на виснажених обличчях із запалими щоками. Але сьогодні темні, вкриті шлаком вулиці порожні, а віконниці на приземкуватих сірих будиночках затулені. Жнива розпочнуться не швидше ніж о другій. Можна ще трохи поспати. Якщо вдасться, звісно.

Наша хата стоїть на околиці Скиби. Тож мені достатньо минути кілька хвірток, щоб опинитися на брудному полі, яке зветься Левада. На межі з Левадою височіє залізний паркан-сітка, увінчаний колючим дротом, — власне, він оточує весь наш Округ 12. Теоретично дріт має перебувати під напругою двадцять чотири години на добу для того, щоб стримувати хижаків — зграї диких собак, поодиноких пум і ведмедів, які навіюють страх на жителів округу. Та оскільки електроенергією нас забезпечують по дві-три години щовечора, то зазвичай торкатися паркана можна цілком спокійно. Проте я завжди нашорошую вуха і якусь мить дослухаюся, чи не долине бува дзижчання, що означатиме: дріт справді під напругою. От зараз, наприклад, він мовчазний мов камінь. Розлогі кущі заступили мене, і я, плазуючи на животі, прослизнула крізь невелику щілину, яку розвідала кілька років тому. У паркані є й інші пристойні щілини, але ця так близько від дому, що я майже завжди вислизаю в ліс крізь неї.

Опинившись поміж дерев, я одразу ж витягнула з порожнистої колоди лук і сагайдак зі стрілами. Паркан — байдуже, під напругою чи ні,— а таки стримує хижаків за межами Округу 12. А от у лісі вони почуваються як удома, а- ще слід пам’ятати про отруйних змій, скажених тварин і на додачу — про відсутність протоптаної стежки. Проте в лісі багато їжі, треба тільки знати, як її знайти. Мій батько знав і трохи навчив мене, перш ніж його розірвало на шматки під час вибуху в копальні. Не було що ховати, останків не залишилося. Тоді мені виповнилося одинадцять. Минуло вже п’ять *років, а я досі кричу вві сні, благаючи його тікати…

І хоча пробиратися в ліс заборонено і за браконьєрство можна отримати найсуворіше покарання, чимало людей зважилися б на це, якби мали зброю. Та більшість із них недостатньо відважні й не стали б ризикувати, маючи в руках тільки ніж. Мій лук — справжній раритет, один із тих, що були змайстровані ще моїм батьком, — я надійно заховала всі луки в лісі, обачно загорнувши їх у водонепроникну тканину. Батько міг би непогано заробляти, продаючи луки, але якби про це стало відомо владі, його б публічно стратили, звинувативши у підбурюванні до перевороту. За браконьєрство також можна отримати смертний вирок, проте більшість миротворців заплющують очі на те, що дехто з нас полює, адже вони так само хочуть свіжого м’яса, як і всі інші. Власне, вони — наші найкращі клієнти. Проте м’ясо — це одне, а от поширювати зброю на Скибі ніхто б ніколи не дозволив.