– Можливо…
– Ну і комплексун. – Вона знову вдарила його по голові, засміялася. – Такого ще не бачила. Ти мужчина чи ні? Ти знаєш толком, чого ти хочеш?
Замість відповіді Габр заворушився всім тілом, сів. Сонце вже сховалося за тією, другою грядою, й далека стіна мегаполіса на горизонті почорніла, стала менш помітною в деталях. Крихітні будиночки Тихого Куточка у підніжжя стіни взагалі зникли в імлі, що спадала.
– Ходімо. – Нія підвелася. – Треба встигнути до гаю.
– Якого гаю?
– Там, із того боку, – гай. Не будемо ж ми ночувати просто неба.
Вони зібрали рюкзаки, Габр допоміг їй і одягнув свій. Можна було йти.
Раптом далекий гуркіт примусив їх разом обернутися. І тієї ж миті якийсь яскравий спалах освітив в одному місці, майже під хмарами, мегаполіс. І знову долинув грім, і ще спалах.
– Що там? – Габр здивовано подивився на Нію.
– Не знаю, – відповіла та задумливо. – Мені здалося…
– Що?
І ще кілька різких розкотистих звуків.
– Можливо, це Окс… – Її голос став на диво глухим.
– Що Окс?
– Можливо, вони… Ходімо, Габре. Ходімо швидше. Вже ніч.
– Але що там? – він показав рукою в бік стіни, ніби і без того не було зрозуміло, про що йдеться.
– Ходімо, Габре. Спалахів більше немає. Ти ж бачиш.
І, не озираючись, вона мало не побігла вниз, по схилу, що занурювався в темряву.
На мить Габр іще затримався на вершині. Йому потрібна була ця мить, мить наодинці з собою. Лише з самим собою. Напружуючи зір, вдивлявся вдалину. Там залишалося його минуле. Мати – незрозуміла сіра істота в лахмітті, що плазувала біля ніг, десь там, загублена в незліченних лабіринтах стіни. Ліоз. І Наталі – он, у тому місці біля підніжжя, біля самого моря, в будиночку, що сховався в імлі. Що робить зараз кожна з них? Якщо б їх було не троє, а одна, можливо, він би кинувся бігти – так несподівано натяглися, так занили нитки рідності. Але він не міг прибігти до них усіх і жити з усіма відразу. І він знав, що минуле кричить у серці, лише поки воно минуле, здалеку. Він знав,