— Зі мною все добре, дякую.

Міс Вінтер також відповіла відмовою, коли Джудіт нагадала, що можна випити ще одну дозу білих пігулок.

Коли Джудіт пішла, міс Вінтер знову заплющила очі.

— Як там ваш вовк? — поцікавилася я.

— Сидить собі тихо в кутку, — відповіла письменниця. — А навіщо йому поспішати? Він цілком упевнений у своїй перемозі. І тому вичікує, коли настане його час. Знає, що я не зчинятиму скандалу і не з’ясовуватиму стосунків. Ми їх уже з’ясували. І пристали на певні умови.

— Які ще умови? — здивувалася я.

— Він дозволить мені закінчити мою історію, а потім я дозволю йому прикінчити мене.

І вона почала розповідати мені історію пожежі, а вовк почав вести зворотний відлік слів.

* * *

Поки дитинча не з’явилося, я ніколи про нього особливо й не замислювалася. Звісно, я обмірковувала суто практичні проблеми, пов’язані з необхідністю десь переховувати малюка, і вже мала план щодо його майбутнього. Якщо нам вдасться на якийсь час втримати його появу в таємниці, то я збиралася оголосити про його існування тільки згодом. Попри можливі чутки, його можна буде назвати сиротою, дитиною далекого родича, а якщо людям таки схочеться почухати язики — що ж, вони вільні це робити, але ніщо не змусить нас розкрити імена батьків маляти. Обмірковуючи ці плани, я уявляла собі дитину не інакше, як просто чергову проблему, яку слід буде розв’язати. Не врахувала того факту, що ця дитина — моя плоть і кров. Не врахувала тієї можливості, що я її полюблю.

Це був малюк Еммеліни, і цього вже було достатньо. Це був також і Амбросів малюк, але про це я намагалася не згадувати. А ще він був мій. Я захоплювалася його ніжно-перламутровою шкірою, рожевими випуклими губками, першими непевними рухами його рученят. Мене сповнило несамовите бажання захищати малюка: захищати його заради Еммеліни, захищати Еммеліну заради нього, захищати їх обох заради себе самої. Спостерігаючи за ними обома, я очей не могла від них відвести. Мати й дитя були прекрасні. Моїм єдиним бажанням було уберегти їх від лиха.

Аделіна почала ревнувати до дитини. Ревнувати дужче, ніж до Естер, дужче, ніж до мене. Цього слід було чекати: Еммеліна любила Естер, вона любила мене, але жодне з цих почуттів не могло зрівнятися з її любов’ю до Аделіни. Але дитина… ото ж бо й воно, що дитина є дитина. З її появою все змінилося. Вона узурпувала всю любов Еммеліни.

Ненависті Аделіни до малюка слід було чекати. Я знала, якими гидкими бували прояви Аделіниної злоби, знала про її безтямну жорстокість. Але, виявляється, я й гадки не мала, як далеко ця жорстокість може зайти.