Ось уже кілька років між Октавією й Федерацією Альтаїра тривала суперечка за право власності на дві планети в системі Капи Кита. Ці планети дісталися нам після розпаду Альтаїрської Імперії, обидві були непридатні для життя і слугували для нас джерелом корисних копалин, а їхня колишня метрополія, що понад півсторіччя тому втратила більшу частину своїх володінь, не мала до Октавії жодних претензій. Проте нещодавно ситуація змінилася, коли до влади у Федерації Альтаїра прийшли реваншистські сили, що обіцяли своєму народу відродження імперської величі. Певна річ, новий уряд розумів, що його обіцянки нездійсненні (так само у XX сторіччі портуґальці могли лише мріяти про повернення під свою владу Бразилії), однак народу треба було показати, що в цьому напрямку вживаються бодай якісь заходи, і з усіх колишніх володінь колишньої Імперії альтаїрські владоможці обрали саме систему Капи Кита, яка перебувала під юрисдикцією Октавії. Можливо, вони зробили свій вибір навмання, просто тицьнувши пальцем у зоряну карту, але більш імовірно, що при цьому керувалися ідеологічними мотивами — адже наша планета, на їхній погляд, могла стати поганим прикладом для пересічних альтаїрців, бо якихось сімнадцять років тому (коротка мить з погляду історії) громадяни Октавії рішуче відкинули спробу встановлення диктатури і зберегли на нашій планеті демократичний устрій.

На той випадок, якщо альтаїрці не обмежаться самими лише войовничими заявами і конфлікт не вдасться врегулювати дипломатичними засобами, уряд Октавії вирішив зміцнити наші Збройні Сили, а насамперед — військовий флот. Було побудовано (або закуплено) нові бойові кораблі — і, відповідно, виникла потреба в поповненні особового складу. Своїм звичáєм, наша влада не стала вдаватися до будь-яких примусових заходів, на зразок обов’язкового призову, а скористалася суто економічними засобами впливу в поєднанні з тонкими маніпуляціями законодавством. Можна не сумніватися, що мій батько сказав би: „Плутократія в дії.“ Це був один з тих його висловів, які міцно запали мені в голову, хоча лише згодом, подорослішавши, я почав розуміти їх значення.

Загалом, я погано пам’ятаю свого батька; він загинув, коли мені було шість років, а дитяча пам’ять недовговічна. Про нього в мене збереглися хоч і яскраві, але уривчасті спогади — і здебільшого вони були світлі та радісні. Він був гарним батьком, добрим та дбайливим, і я вважав його найкращою людиною на світі. І дотепер часом бачу вві сні, як сиджу в нього на колінах і тицяю пальцем у зірки на його погоні — одна, дві, три, чотири, п’ять. Він якраз отримав звання ґрос-адмірала і був призначений начальником Ґенерального Штабу Ериданських Збройних Сил. А поруч з ним мама — молода і вродлива. Їй було лише двадцять сім, а батькові вже переступило за п’ятдесят. Попри значну різницю у віці, вони кохали одне одного й були щасливі разом. А я був щасливий з ними. Тоді ще ніхто з нас, навіть батько, й гадки не мав, як скоро зруйнується наше щастя…