— Вадиме, що сталося? Начебто, зауважу, був вибух, — почула спантеличена Галя голос Ван Луна. Мисливець спускався сюди до неї, несучи важку свинцеву сумку з інфрарадієм.

Він зняв сумку, з полегшенням поклав її на грунт. Потім окинув швидким поглядом убиту потвору, в якої все ще ворушилися, — правда зовсім кволо, — незчисленні ніжки, Вадима Сокола, який не звернув і на нього уваги, поглянув на пояс Галі Рижко, де звисала порожня петля від атомітної гранати, і задоволено вимовив:

— Відзначу: хороша робота, дівчино. Відмінно випробували гранату. Інтересно: знову зустріли вашого дракона? Дуже-дуже добре. Вадим, гадаю, тепер не буде сперечатися: чи був, чи не був тоді дракон?.. Тисну руку, дівчино. Прекрасно зроблено, повторю ще раз. Так!

І він урочисто потиснув маленьку руку Галі своєю великою рукою, що здавалася ще більшою в товстій гумовій рукавичці скафандра. Галя не могла приховати щасливої посмішки: це ж не хто-небудь, а сам Ван Лун хвалив і поздоровляв її. Тут уже не приховаєш збудження під незалежним, зовні байдужим виглядом!

Добре хоч, що їй не довелося міркувати над відповіддю Ван Луну, її виручив Сокіл. Він побачив Риндіна, який вийшов знову з люка астроплана. Академік також здивовано оглядався. Вибуху атомітної гранати він, ізольований стінками міжпланетного корабля, не чув, проте бачив зараз збудженого геолога і хотів довідатися, в чому полягає причина такого збудження. Вадим Сокіл кинувся до нього:

— Миколо Петровичу, слухайте! Миколо Петровичу! — кричав він, зовсім забувши про те, що Риндін не зможе все одно почути його. — Ультразолото! Воно знайшлося! Ось воно! Я певен, що це воно! Дивіться!

Геолог згарячу дійсно забув, забув про все, що передувало його знахідці. Він перестрибнув через голову сколопендри, з розбігу перескочив і через її круглий тулуб, і підбіг до Риндіна, простягаючи йому один із світло-жовтих самородків. Микола Петрович, втім, і не потребував пояснень, хоча, певна річ, він не чув нічого із схвильованих вигуків Сокола. Він спустився драбинкою вниз і взяв самородок. Дві голови схилилися над дорогоцінним шматком металу — одна в прозорому шоломі і друга, непокрита, з шапкою сивого волосся, що розвівалося по вітру. Обидва щось говорили, перебиваючи один одного. Риндін поплескав Сокола по плечу скафандра, геолог блаженно і радісно посміхався.

Ван Лун виразно поглянув на Галю, підморгнув їй:

— Новина, зауважу, дуже інтересна. Хочу подивитися теж, а? Коли сфотографуєте цю милу тваринку, Галю, приходьте. А сумка хай поки що полежить тут.

— Гаразд, гаразд, — відповіла Галя, готуючи фотоапарат.