Обережно підводжуся. Яким незвичайно легким здається тіло! Роблю декілька рухів. Під ліктями й колінами хрустять уламки. Звідки стільки уламків? Обережно відгортаю їх зі свого шляху. Пальці натикаються на щось… Невже я не сам у цій пітьмі?! Рука інстинктивно відсмикується.

«Сміливіше, Джоне Сміт! Адже ти вже пригадав, що був льотчиком морської авіації. Сміливіше, й ти пригадаєш усе решта».

Я знову витягую руку: маленький вузький каблук, зігнуте коліно, еластична тканина скафандра, тонкі пальці голої руки. Вони холодні, мов метал.

Тремтячими руками повертаю нерухоме тіло. Намагаюся знайти кріплення шолома. Але шолома немає. Руки натикаються на пасма довгого волосся.

«Кетрін?.. Кетрін Мілс тут?!»

І тоді згадую все…

* * *

Це сталося цілком несподівано… Арчі вже провів основне гальмування. Ракета лягла на орбітальний курс. Я не відривав погляду від екрану телевізора. За двадцять кілометрах під нами пливли гори невідомого світу…

Уступчасті жовто-білі плоскогір’я, обведені окрайками густих тіней, спадали до плоских яскраво-жовтих низовин, схожих на піщані пустелі. Гладка поверхня пустель з незбагненною швидкістю змінювалася горами. Ланцюги виблискуючих піків пропливали внизу. По їх посічених тріщинами схилах швидко ковзала маленька сигароподібна риска — тінь нашого «Атланта».

Виднокрай, незважаючи на значну висоту польоту, здавався зовсім близьким. Сліпучо білі гребені високих гір здіймалися там у чорне небо і відкидали до підніжжя зубчасті фіолетово-чорні тіні. «Атлант», не зменшуючи швидкості, мчав уперед, і гори мовби никли, пливучи назустріч; а на зміну їм з-за обрію з’являлися все нові й нові велетенські нагромадження каменю. Це був неймовірний фантастичний візерунок яскравого світла й непроглядної тіні — здиблена і розтріскана поверхня планети, що пережила страхітливі катаклізми минулих епох.

У шоломофоні посадкового скафандра пролунав хрипкий голос Арчі:

— Увага, зліва по курсу кратер Арзахель. Йду на посадку. Увімкнути амортизацію крісел.

Поворот важеля амортизатора — і крісло мовби зникає. Але вже наступної миті порожнеча стає пружною і наростаюча сила люто втискує в неї ослабле тіло.

Дихати важко. Зображення на телеекрані втратило різкість, а можливо, просто потемніло в очах.

Я ще встиг розгледіти на екрані обрій, що поволі повертався, кошлатий край біло-фіолетового сонячного диска в зоряному небі, кільце чорно-білих урвищ. Кільце швидко насувалося знизу. На затіненому боці цього гігантського частоколу промайнули глибокі розколини, що, здавалося, доходили до підошви кільцевого хребта. Відтак на екрані телевізора з’явилася металева конструкція, схожа на ногу гігантського цвіркуна.