Він м’яко приземлився. Випустив коротку сходню. По ній збігла висока сіро-зелена постать і наблизилася до купки людей, що зібралися на майданчику, навколо жертв недавньої безглуздої бойні. Постать владно відсторонила зі свого шляху людей і підійшла до чоловіка, який лежав у калюжі крові і якому вже не могла, очевидно, допомогти ніяка медицина, бо він видихав і викашлював останнє. Постать стала біля нього навколішки.

— Артур Філіп Деодат? — запитала вона.

Чоловік, збентежений і зляканий, немічно кивнув.

— Ти — нікчемний мотлох, — прошепотіла постать. — Я вважаю, що перед тим як піти з життя, ти маєш про це почути.

РОЗДІЛ 4

РОЗДІЛ 4

Артурові здалося, що саме небо раптово відступило і дало їм дорогу.

Йому здалося, що атоми його мозку і атоми космосу злилися в одне своїми струменями.

Йому здавалося, що його несе вітром Всесвіту і що той вітер — то він сам.

Йому здавалося, що він є однією з думок Всесвіту і що Всесвіт є однією з його думок.

Людям на крикетному полі «Лордз» примарилося, що десь на північній околиці Лондона з’явився ще один ресторан і вилетів в трубу, як те часто буває з ресторанами, і що він називався «Когось Іншого Клопіт».

— Що сталося? — прошепотів Артур з побожним страхом.

— Ми злетіли, — пояснив Слартібартфаст.

Артур лежав заціпенілий у акселераційному фотелі. Він не був певен, чи його прихопила космічна хвороба, чи релігійний екстаз.

— Гарний лошак, — сказав Форд, намагаючись приховати розчарування від недосконалості зорельота Слартібартфаста. — Та дизайн, на жаль, шкутильгає на всі чотири.

Старий відповів не відразу. Він удивлявся в панель інструментів з виглядом людини, яка намагається подумки перевести градуси Фаренгейта в градуси Цельсія в той час, коли полум’я охопило його власний будинок. Потім він очутився і перевів погляд на широкий панорамний екран, який відображав бентежну плутанину зірок, що струменіли мимо них, мов плетиво срібних ниток. Слартібартфаст ворушив вустами, ніби смакуючи орфографію якогось слова. Зненацька його очі з тривогою стрілили на панель інструментів, затим стурбований вираз його обличчя поступово змінився на звичну похмурість. Він знов перевів погляд на екран, полічив свій пульс. На мить насупився ще більше, потім відпружився.

— Намагатися зрозуміти машину, то дурне діло, — сказав він, — тільки надаремне нервуєшся. То що ти сказав?

— Дизайн, — повторив Форд, — очі б не дивилися.