Інший світ, інший день, інший світанок.

Нечутно з’явилася вузенька сріблена смужка вранішньої зорі.

Хмара в декілька мільярдів трильйонів тонн надгарячих вибухаючих водневих ядер повільно підіймалася над виднокругом і при цьому прикинулася маленькою, холодною і трохи вологою.

У кожному світанку є мить, коли міріадами промінчиків світло лягає на землю, коли можливе чудо. У самого Творця перехоплює подих.

Як і завжди, на планеті Скорншелус Зета ця мить промайнула без будь-яких подій.

Туман міцно вчепився за болотні травинки. Дерева обабіч боліт стояли, закутавшись у сіру пелену, а високі очерети злилися в суцільну стіну. Туман висів непорушно, ніби перехоплений подих.

Ані шелесь.

Стояла тиша.

Сонце немічно змагалося з імлою, намагаючись послати трохи тепла сюди, трохи пролити світла он туди, та було ясно, що сьогодні на нього чекала довжелезна нудна та стомлива прогулянка від виднокраю до виднокраю.

Ані шелесь.

І знову тиша.

Ані шелесь.

Тиша.

Ані шелесь.

На Скорншелус Зеті дуже часто трапляється, що отак, у безрусі, минають цілі дні, і ой як схоже на те, що цей буде одним з них.

Через чотирнадцять годин сонце безнадійно пірнуло під протилежний виднокруг з прикрим почуттям цілковито змарнованих зусиль.

А через декілька годин юно з’явилося знову, розпрямило свої плечі і з свіжими силами поповзло на небо.

Одначе цього разу внизу щось там діялося. Якийсь матрац тільки-но зустрів якогось робота.

— Здоров був, роботе, — сказав матрац.

— Пхе, — сказав робот і продовжив робити те, що він робив доти: дуже повільно тюпав по дуже маленькому колу.